Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— А таке можна витіяти?

— Це не дуже складно.

— Жах!

— Так, але це не пояснює, як вони дізналися, що їм треба проникнути саме в комп’ютер медичного центру «Одін» і щодо справи долучився Чарлз Еделман.

— Підозрюю, нам треба перевірити наші власні комп’ютери, — похмуро сказав Бубланський.

— Їх уже перевіряють.

— Невже дійшло вже до такого, Соню?

— Що ти маєш на увазі?

— Що нічого не можна написати чи сказати, не ризикуючи, що тебе підслухають?

— Не знаю. Сподіваюся, що ні. А тим часом на допит чекає такий собі Якоб Чарро.

— Хто це?

— Футболіст з клубу «Сіріанска». Це той хлопець, який вивіз жінку й Авґуста Балдера зі Свеавеґену.

Соня Мудіґ сиділа в кімнаті для допитів з молодим м’язистим чоловіком з коротким темним волоссям та випнутими вилицями. Молодик був у гірчичному светрі з трикутним викотом, без сорочки й видавався змученим і водночас трохи гордим.

— Допит розпочато о вісімнадцятій тридцять п’ять, двадцять другого листопада, — повела Соня. — Мета — вислухати інформацію свідка Якоба Чарро, який має двадцять два роки і проживає в Норсборґу. Розкажіть про те, що сталося сьогодні вранці.

— Ну… — заговорив Якоб Чарро. — Я їхав Свеавеґеном, зауважив попереду якийсь безладний рух і подумав, що сталася аварія, тому вповільнив хід. Аж тут я побачив, що з лівого боку через вулицю біжить чоловік. Він мчав уперед, навіть не дивлячись на транспорт. Пам’ятаю, мені здалося, що то терорист.

— Чому?

— Він неначе був переповнений священної люті.

— Ви встигли розгледіти його зовнішність?

— Не зовсім, але відтоді мене не покидає гадка, що в ній було щось неприродне.

— Що ви маєте на увазі?