Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

Ґабрієлла звернула увагу на те, що Гелена Крафт усе ретельно записує, точнісінько як на попередніх нарадах робила вона сама.

— То що саме сталося? — запитала Ґране.

— За словами двох студентів школи економіки, які стояли на другому боці Свеавеґену, це скидалося на розбірку між двома кримінальними угрупованнями, що полювали на хлопчика, Авґуста Балдера.

— Звучить якось надумано.

— Я в цьому не впевнений, — заперечив Улофссон.

— Чому ти так кажеш? — запитала Гелена Крафт.

— З обох сторін діяли професіонали. Нападник, здається, стояв біля низького зеленого муру, назираючи за дверима по той бік Свеавеґену, просто перед парком. Є небезпідставне припущення, що це був той самий чоловік, який убив Франса Балдера. Нікому, правда, не вдалося чітко розгледіти його лиця. Можливо, він був у якійсь масці. Але рухався він спритно й швидко. А в другому таборі була та жінка.

— Що нам відомо про неї?

— Небагато. Одягнена, як ми вважаємо, в чорну шкіряну куртку й темні джинси. Молода, темноволоса, з пірсингом і, за словами свідка, подібна до рокерки чи панка. Зріст невеликий, проте якась навіжена. Вона з’явилась нізвідки, кинулася до хлопчика й урятувала його. Усі свідки сходяться на тому, що вона навряд чи була звичайною людиною з натовпу. Здавалося, що дівчина спеціально тренувалась чи вже потрапляла в такі ситуації. Вона діяла впевнено й цілеспрямовано. Далі — машина «вольво», і тут ми маємо суперечливі свідчення. Дехто каже, що вона просто випадково опинилася на місці злочину й дівчина з хлопчиком ускочили в неї на ходу. А декотрі, особливо хлопці зі школи економіки, гадають, що машина була частиною операції. Хай там як, але нам, очевидно, доведеться розслідувати ще й викрадення.

— А яка в цьому всьому рація?

— Питання не до мене.

— Виходить, жінка не тільки врятувала хлопчика, а й викрала його? — спитала Ґабрієлла.

— Ніби так. Інакше ми б про неї вже почули, хіба ні?

— Як вона опинилася там?

— Ми ще цього не знаємо. Та один свідок, колишній головний редактор профспілкової газети, каже, що жінка здалася йому знайомою, — відповів Раґнар Улофссон.

Він і далі щось говорив, та Ґабрієлла вже не слухала його, подумки повторюючи: «Залаченкова дочка… Це має бути Залаченкова дочка…». Хоча, звісно, знала, що називати так її вкрай несправедливо. Дочка не мала з батьком нічого спільного. Навпаки, вона його ненавиділа. Одначе Ґабрієлла стала розглядати її як Залаченкову дочку, відколи кілька років тому прочитала про справу Зали все, що могла знайти. Доки Улофссон і далі сипав пустими домислами, їй спало на думку, що все стає на свої місця. Ще напередодні вона виявила кілька точок дотику між колишньою мережею контактів Зали й угрупованням, що називало себе «Павуки». Але тоді вона відкинула цю думку, вважаючи, що компетентність, яку розвивають у собі злочинці, має межі.

Пройти шлях від пошарпаних типів, що вешталися по мотоклубах і читали порножурнали, до крутих гакерів, викрадачів новітніх технологій — це уявлялося Ґабрієллі нісенітницею. А тепер ця думка не давала їй спокою, і вона навіть припустила, що жінка, яка допомогла Лінусові Бранделу виявити злом Балдерових комп’ютерів, — Залаченкова дочка. В одному з документів СЕПО значилося: «Гакер? Тямить у комп’ютерах?» І хоч питання видавалися, скоріше, випадковими, викликаними тим, що жінка дістала напрочуд добрі відгуки про свою роботу в «Мілтон сек’юриті», було зрозуміло, що вона багато часу приділяє вивченню батькового злочинного синдикату.

Однак найдивовижнішим у цьому контексті бачився зв’язок між цією жінкою й Мікаелом Блумквістом. Яким саме був цей зв’язок — хтозна. Ґабрієлла ні на мить не вірила в злісні чутки про шантаж чи садомазохістський секс. Проте зв’язок існував, і вони обоє — Блумквіст і жінка, що відповідала описові Залаченкової дочки — знали, здається, заздалегідь про стрілянину на Свеавегені. А згодом Ґабрієллі зателефонувала Еріка Бергер і хотіла поговорити про щось важливе, дотичне до цього інциденту. Ну, хіба все не зводиться до одного?

— Я гадаю… — промовила Ґабрієлла — можливо, дуже голосно, перебивши Улофссонову доповідь.

— Так? — роздратовано озвався Улофссон.