Розділ «Частина I Невсипуще око»

Експерти-криміналісти й слідчі з відділу тяжких злочинів прибули тільки о третій сорок разом з молодою жінкою на ім’я Ґабрієлла Ґране. Спочатку її, зважаючи на вкрай засмучений вигляд, сприйняли за родичку загиблого, та потім стало зрозуміло, що це аналітик із СЕПО і відрядила її на місце події не хтось, а сама керівниця агенції. Ґабрієллі, щоправда, зиску з того не було. Через упередженість колег чи, може, щоб просто дати зрозуміти, що вона тут непроханий гість, їй доручили піклуватися про дитину.

— Здається, ця робота саме для вас, — сказав Ерік Цеттерлунд, що очолював чергову слідчо-оперативну групу, побачивши, як Ґабрієлла нахилилась, щоб оглянути зранені ноги хлопчика.

Жінка спробувала була відгризтися, заявивши, що має тут свої важливі справи, та, зрештою, зазирнувши хлопчикові в очі, поступилася.

Авґуст — так його звали — буквально скам’янів від жаху й довго сидів на підлозі на другому поверсі, механічно водячи рукою по червоному перському килиму. Петер Блум, загалом не надто спритний чоловік, десь роздобув пару шкарпеток і заклеїв лейкопластиром рани на ногах малого. Крім цих порізів, хлопчик мав синці по всьому тілу й розбиту губу. За словами журналіста Мікаела Блумквіста, чия присутність у будинку помітно додавала нервозності, малий бився об бильце ліжка та стіну на першому поверсі, а ще босоніж пробіг по скляних скалках.

Ґабрієлла, не маючи чомусь бажання рекомендуватися Блумквістові, відразу зрозуміла, що Авґуст був свідок, але ані налагодити з ним контакту, ані хоч якось утішити його не могла. Обійми й ласка в звичайному розумінні цих слів тут точно не годилися. Найспокійніше Авґуст поводився, коли Ґабрієлла просто сиділа поряд, трохи осторонь, і робила свою справу. Лише одного разу хлопчик виявив щось схоже на цікавість. Це сталося, коли жінка в телефонній розмові з Геленою Крафт згадала номер будинку — 79. Тоді вона не звернула на це уваги й майже відразу додзвонилася до схвильованої Ганни Балдер.

Ганна хотіла приїхати по сина негайно й порадила Габріеллі, на її подив, дістати йому якийсь пазл, бажано з бойовим кораблем «Васа», що має лежати десь на видноті. Жінка не звинувачувала колишнього чоловіка в тому, що він забрав сина незаконно, але на запитання, чому Вестман приїжджав сюди, вимагаючи повернути хлопчика, так і не відповіла. Очевидно, спонукала його це зробити зовсім не турбота про дитину.

Проте присутність хлопчика кидала промінь світла на питання, що визріли в Ґабрієлли ще раніше. Тепер вона розуміла, чому Франс Балдер ухилявся від деяких речей і не хотів заводити сторожового пса. На ранок у Ґабрієлли була призначена зустріч із психологом та лікарем, а потім Авґуста можна буде відвезти до матері у Васастан, якщо, звісно, дитина не потребуватиме серйозної медичної допомоги.

Перегодом їй спало на думку от що: злочинець, мабуть, хотів Балдера пограбувати й украсти не таку банальну річ, як гроші, а його дослідження. Ґабрієлла й гадки не мала, над чим працював професор в останній рік життя. Можливо, цього не знав ніхто. Але неважко було припустити, що, найпевніше, він удосконалював програму штучного інтелекту, яка й тоді, коли її вкрали вперше, викликала справжню революцію у сфері інформаційних технологій.

Колеги з «Соліфону» аж зі шкури пнулися, щоб бодай одним оком глянути на його роботу. Балдер якось прохопився, що охороняє її так само пильно, як мати своє маля. А отже, подумала Ґабрієлла, він, либонь, не розлучався з програмою, навіть коли спав. Чи принаймні держав її коло ліжка. Тож вона, попросивши Петера Блума наглянути за Авґустом, пішла на перший поверх, у спальню, де працювала команда криміналістів.

— Тут був комп’ютер? — спитала вона.

Криміналісти похитали головами, і Ґабрієлла, діставши мобільника, знову зателефонувала Гелені Крафт.

Невдовзі стало відомо, що Лассе Вестман зник. Очевидно, він скористався з загального шарварку й просто покинув місце злочину. Через це Ерік Цеттерлунд кричав з чортами на вустах, надто коли дізнався, що вдома, на Торсґатані, Вестмана також немає.

Цеттерлунд збирався навіть оголосити Вестмана в розшук. Це змусило його молодого колегу Аксела Андерссона поцікавитись, а чи справді Лассе Вестман такий небезпечний. Можливо, Андерссон негоден був відокремити Вестмана від його ролей, а втім, зважаючи на всі за і проти, варто зазначити, що ситуація робилася дедалі безглуздішою.

Убивство, без сумніву, сталося не внаслідок якоїсь сімейної сварки чи п’яної бійки; це навіть був не злочин, скоєний у стані афекту, а холоднокровний, ретельно спланований напад. У справу втрутився начальник окружної поліції Ян-Генрік Ролф, і це тільки погіршило ситуацію. Він висунув припущення, що цей злочин треба розглядати як серйозний удар по промислових інтересах Швеції. Ерік Цеттерлунд зненацька опинився в осередку важливої внутрішньополітичної події і, хоча зір з неба не знімав, добре розумів, що всі його нинішні дії матимуть вирішальне значення для подальшого розслідування.

Цеттерлундові два дні тому минув сорок перший рік, і наслідки святкової вечірки досі ще давалися взнаки. На нього зроду не покладали відповідальності за розслідування такої важливої справи. Це завдання випало йому тільки тому, що в ніч, коли він чергував, на роботі не знайшлося компетентніших фахівців і керівництво визнало за краще не будити когось із кримінального розшуку чи стокгольмської поліції.

Опинившись в епіцентрі цього безладу, Ерік Цеттерлунд бентежився й губився дедалі більше. Невдовзі він уже буквально викрикував накази. Насамперед він намагався організувати належне опитування сусідів. Йому кортіло зібрати якнайбільше свідчень, хоч насправді він не дуже на них сподівався. Ніч, темрява, надворі лютує буря. Сусіди, мабуть, узагалі нічого не бачили. Але ніколи не знаєш напевно. Тому він особисто допитав Мікаела Блумквіста — що, в біса, він тут робив?

Присутність одного з найвідоміших шведських журналістів аж ніяк не полегшувала ситуації, і на якусь мить Цеттерлундові здалося, ніби Блумквіст прискіпливо розглядає його, збираючись написати чергову викривальну статтю. Та це, либонь, був лише його власний страх. Журналіст явно сам був схвильований і під час допиту поводився незмінно ввічливо, виявляючи готовність допомогти. Щоправда, ніякої корисної інформації він не дав. Усе сталося надто швидко, а це, на Мікаелову думку, вже само по собі було примітне.

У рухах підозрюваного було щось брутальне й спритне, тож Блумквіст цілком логічно припустив, що чоловік служить або служив в армії — можливо, навіть в елітному підрозділі. Його манера повертатись і стріляти скидалася на результат доброго вишколу. До чорної кепки, яка щільно облягала голову, був прикріплений ліхтарик, однак розгледіти риси обличчя Блумквіст не зумів.

Мікаел сказав, що був надто далеко і, тільки-но злочинець повернувся, відразу ж кинувся на землю, дякуючи долі, що зостався живий. А от одяг та фігуру вбивці він зміг описати, і до того ж досить детально. За словами журналіста, підозрюваний видавався не надто молодим: йому, певно, навіть перескочило за сорок років. Добре натренований, на зріст 185–195 сантиметрів, атлетичної статури, з вузькою талією й широкими плечима, вбраний у чоботи та чорний, найімовірніше, військовий одяг. Він ніс рюкзак, а до правої ноги, либонь, був пристебнутий ніж.

Блумквіст уважав, що нападник зник у напрямку моря, тікаючи вздовж берегової лінії повз сусідні будинки, і це цілком збігалося з доповідями Петера Блума й Дана Флінка. Поліціанти призналися, що взагалі не бачили підозрюваного, але, почувши від берега щораз тихші кроки, марно намагалися його наздогнати. Принаймні вони так стверджували, хоч Ерік Цеттерлунд не йняв цьому віри.