Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

За всі довгі роки свого лиходійства ще не знала Шелоба і навіть не уявляла собі такого болю. Ні найвідважніші воїни стародавнього Ґондору, ні найскаженіші орки, котрі потрапили в пастку, ще ніколи не мучили її так і не ранили її дорогої плоті. Дрож пробігла всім її тілом. Знову піднявшись, утікаючи від болю, вона підібгала під себе скорчені лапи й відскочила назад різким стрибком.

Сем упав на коліна поряд із Фродо, голова його крутилася від жахливого смороду, а рука і далі стискала меча. Крізь туман, що застилав очі, він бачив обличчя Фродо й уперто силкувався опанувати себе і побороти млість, яка охоплювала його. Сем поволі підвів голову і побачив її, всього за якихось кілька кроків, вона стежила за ним, із дзьоба її слинилась отрута, а зелена рідина текла з пораненого ока. Там вона присіла, припавши до землі черевом, зігнуті лапи тремтіли, коли вона готувалася до ще одного стрибка — та цього разу, щоб ужалити на смерть: не просто впустити трохи отрути, щоб утихомирити здобич; тепер уже — щоб убити, а тоді пошматувати.

Сем також присів і, дивлячись на неї, бачив свою смерть у її очах; і тут йому сяйнула думка, мовби заговорив якийсь далекий голос, і він сягнув лівою рукою за пазуху і знайшов те, що шукав: холодним, твердим і надійним здався він йому у примарному світі жаху, Фіал Ґаладріель.

— Ґаладріель! — ледь чутно шепнув він і тоді почув далекі, але виразні голоси: перегук ельфів, коли вони йшли під зорями в любих сутінках Ширу, і наспіви ельфів, які долинали до нього крізь сон у Камінній Палаті в домі Елронда.

Ґілтоніель А Елберет!

І тоді раптом голос його звільнився, й у нього вирвалося мовою, якої він не знав:

А Елберет Ґілтоніель

оменел палан-діріель,

ле наллон сі ді'нґурутос!

А тіро нін, Фануїлос!

І при цьому він звівся на ноги і знову став гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— А йди-но сюди, мерзото! — вигукнув він. — Ти поранила мого пана, тварюко, і заплатиш за це. Ми йдемо далі, та спершу дамо раду з тобою. Іди до мене і скуштуєш оцього ще раз!

Мовби знову розпалений неприборканим духом гобіта, Фіал раптом спалахнув у його руці білим смолоскипом. Він палав, мов зоря, що, зістрибнувши з небесного склепіння, обпалює темний простір нестерпним світлом. Ще ніколи такий жах із неба не обпікав обличчя Шелоби. Його промені простромили її поранену голову і обпекли її немилосердним болем, і смертельна зараза світла поширилася від ока до ока. Шелоба повалилася назад, затрусивши передніми лапами, в очах її били блискавки, свідомість була в агонії. Тоді, відвернувши покалічену голову, вона почала відповзати, крок за кроком, до отвору в темній скелі.

Сем наступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов. І Шелоба нарешті зіщулилася, зламана, смикнулась і затремтіла, силкуючись утекти від нього. Вона доповзла до діри і, залишаючи за собою слід жовто-зеленого слизу, протиснулася досередини, коли Сем іще раз ударив по задніх лапах, які волочилися позаду. І тоді він упав на землю.

Шелоба зникла; і чи залягла вона у власному лігві, плекаючи свою лють і своє нещастя, і за довгі роки в темряві заживила свої рани, відновивши очі, аж поки, смертельно голодна, знову не сплела моторошні пастки в долинах Похмурих Гір, про це не відомо.

Сем залишився сам. Вечір Безіменного Краю опустився на місце битви, коли Сем утомлено підповз до свого господаря.

— Пане, пане, — кликав він, але Фродо не відповідав.

Коли Фродо біг, завзятий, утішений волею, Шелоба зі страшенною швидкістю наздогнала його й одним коротким рухом ужалила в шию. Тепер він лежав блідий, нічого не чув і не рухався.

— Пане, паночку! — повторював Сем і довго чекав, прислухаючись до тиші.

Тоді він якомога швидше розрізав павучині тенета і приклав вухо до грудей Фродо, а потім — до губ, але не чув ані найслабшого биття серця, ні подиху. Сем почав розтирати ноги та руки свого господаря і торкався чола, далі холодного.