Розділ 11 Страшне відкриття

— Злива була в суботу, — відказала Мері. — А в неділю сонце сяяло. Я до недільної школи не пішла — зуб мені розболівся, — а решта були, і всі бачили ваше начиння на моріжку. А староста Клоу із жінкою вздріли, як ви витрушуєте килимки на цвинтарі.

Уна сіла в траву між стокроток і заплакала.

— Слухайте, — рішучо мовив Джем, — це треба з’ясувати. Хтось тут помилився. Фейт, у неділю погода справді була ясна. Як ви могли сприйняти суботу за неділю?

— Увечері в четвер було молитовне зібрання, — вигукнула Фейт, — у п’ятницю кіт тітки Марти погнався за Адамом, і той влетів у каструлю із супом і перепсував нам обід, а в суботу в льосі виявилася змія, і Карл упіймав її рогачкою й виніс надвір, а в неділю дощило. От воно як!

— Молитовне зібрання було в середу, — мовила Мері. — Пан Бакстер мав його проводити, але в четвер був зайнятий, тому його перенесли. Ви пропустили день, Фейт Мередіт, і ви таки працювали в неділю.

Аж раптом Фейт нестримно зареготала.

— Певно, що так. Сміх та й годі!

— Вашому таткові то не смішки, — кисло буркнула Мері.

— Усе буде добре, коли парафіяни зрозуміють, що сталася помилка, — безтурботно мовила Фейт. — Ми їм пояснимо.

— Пояснюй хоч до скону, — відрубала Мері, — та вже як пішла брехня по селі, її не здоженеш. Я на світі більше бачила, ніж ти — я знаю. Та й скільки їх — таких, що не повірять, наче то була помилка.

— Повірять, коли я скажу, — заперечила Фейт.

— Ти не зможеш сказати всім, — урвала Мері. — Ні, Фейт, повір на слово, що ви зганьбили свого татка.

Вечір для Уни був зіпсований тривожними роздумами, та Фейт постановила собі не хвилюватися. Вона вже мала план, як усе виправити, отож від тоскних помилок минулого полинула до теперішніх радостей. Джем подався рибалити, Волтер виринув із замрії й почав описувати друзям небесні ліси. Мері нашорошила вуха та слухала чемно й поштиво. Волтер викликав у неї святобливий страх, а крім того, вона тішилася його «книжній мові». Того дня Волтер читав Колріджа й тепер змальовував рай, де

«Між ясно-смарагдових берегів

В’юнилися поточки свіжі.

Були ліси одвічні, наче гори,

І сонячні галявини прозорі»[18].

— Я не знала, що на небесах бувають ліси, — зітхнула Мері. — Думала, там тільки вулиці… вулиці й вулиці.

— Авжеж бувають, — мовила Нен. — Мама любить ліси, і я теж люблю. Що доброго було б нам у тім, щоби піти на небеса, коли там немає лісів?

— Але там є й міста, — відповів юний мрійник, — пишні міста, забарвлені надвечірнім сонячним сяйвом, із сапфіровими вежами й веселковими банями. Будинки там із золота й діамантів, і вулиці діамантові, сяють і мерехтять, наче сонце. А на майданах водограї, обціловані світлом, і повсюди квітнуть асфоделі[19].