Розділ «Частина V»

— Авжеж. Або на вічну боротьбу між хвороботворними мікроорганізмами і їхніми господарями, людськими тілами. Я читав про це, коли працював у клініці в джопадпаті. Наші тіла і віруси, які паразитують на них, постійно змагаються один з одним. Коли на тілі людини поселяється який-небудь вірус, організм виробляє захист проти нього. Вірус видозмінюється, щоб подолати захисний механізм, а організм виробляє новий, і так продовжується без кінця, як в змаганні Чирвової Королеви. Це з книги «Аліса в Дивокраї».

— Еге ж, я знаю,— відгукнувся Салман.— Ми проходили її в школі. Але я так і не зрозумів, у чому там суть.

— Цього ніхто не розуміє, не хвилюйся. Головне, що ця Чирвова Королева дуже швидко бігає, але нікуди не прибігає. Як вона каже Алісі, в їхній країні треба бігти щодуху, щоб лишитися на тому ж місці. Так само і ми бігаємо наввипередки з розкиданими по всьому світу банка ми і організаціями, що видають паспорти і ліцензії. Вони змінюють документи, щоб позбутися наших підробок, а ми підроблюємо їхні зміни Вони знову міняють техніку виготовлення документів, а ми пристосовуємося і до неї. Так і ганяємося один за одним, залишаючись на місці.

— Я думаю, ти не залишаєшся на місці, а дуже швидко рухаєшся вперед,— заперечив Салман.— Ти чудово справляєшся з цією роботою, Ліне. Ці документи — страшенно вигідна справа. Скільки ми їх не випускаємо, людям все мало. І якість — вищий клас. Жоден з тих, кого ти забезпечив своїми документами, ніде не проколовся, яар. Ми, загалом, тому і запросили тебе сьогодні на обід. У нас є сюрприз для тебе. Я упевнений, він тобі сподобається. Ми хочемо нагородити тебе за ту велику роботу, що ти робиш, яар.

Я не дивився на нього. Ми йшли по проспекту Махатми Ганді у бік Регал-серкл. День був безхмарний і спекотний. Раз у раз дорогу нам заступали покупці, що товпилися біля яток, і ми обходили їх бруківкою, де безперервним потоком рухалися авта. Не дививсь я на Салмана, бо встиг за останні шість місяців досить добре вивчити його і розумів, що він сам збентежений, щедро обсипаючи мене похвалами. Салман був природженим лідером, але йому, як і багатьом людям, що наділені цим даром, було важко змусити себе командувати і розпоряджатися іншими людьми. За вдачею він був соромливою, скромною людиною, і це робило йому честь.

Летті якось сказала, що їй здається дивним те, що я відгукуюся про злочинців, вбивць і гангстерів як про людей, що мають честь і гідність. Але невідповідність та була в її уявленні, а не в моєму. Вона плутала честь із доброчинством. Доброчинство визначається тим, що ми робимо, а честь — тим, як ми робимо це. Можна брати участь у війні, не поступаючись своєю честю,— Женевська конвенція[169] для того й існує,— а миру можна домогтися ганебним шляхом. Гідність — це, по суті, уміння бути скромним. І гангстери, як і поліціянти, політики, солдати або священики, є добрими фахівцями лише в тому разі, якщо вони скромні.

— А знаєш,— кинув Салман, коли ми проходили мимо аркад університетського містечка,— я радий, що твої друзі не погодилися тоді працювати у тебе кур’єрами.

Я спохмурнів, ступаючи поряд з ним. Джоні Сигар і Кишор відмовилися від роботи в паспортній майстерні й страшенно цим засмутили мене. Я був певен, що вони вхопляться за можливість заробити стільки, що їм і не снилося. Я аж ніяк не чекав, що вони сприймуть мою пропозицію з сумним і навіть ображеним виглядом,— вони зрозуміли, що я даю їм ні більше ні менше як рідкісний шанс узяти разом зі мною участь в злочинній діяльності. Мені й на думку не спадало, що вони не захочуть працювати на мафію.

Я добре пам’ятав їхні замкнуті обличчя і збентежені усмішки. Я відвернувся від них тоді, й у голові у мене, як удар по переніссю, спалахнуло запитання: «Невже я втратив здатність розуміти порядних людей?» Зараз, через півроку після тієї розмови, це питання досі не давало мені спокою, а відповідь відбивалася в дзеркальних вітринах крамниць, що повз них ми проходили.

— Якби твої хлопці погодилися, я не виділив би тобі на допомогу Фаріда,— провадив Салман.— А я страшенно задоволений, що зробив це. Він став новою людиною, розслабився, він тепер просто щасливий. Він тебе любить, Ліне.

— Я теж люблю його,— відгукнувсь я. Це було правдою. Фарід подобався мені, і я був радий, що ми з ним затоваришували.

З сором’язливого, але здібного хлопця, яким він був три роки тому, коли я вперше побачив його на засіданні ради мафії, Фарід перетворився на жорсткого, безстрашного і лютого чоловіка, що з усією пристрастю віддавався своїй справі. Коли Кишор і Джоні Сигар відкинули мою пропозицію, Салман виділив мені в помічники Фаріда і Ендрю Ферейру. Ендрю був веселим балакучим хлопцем, але він віддавав перевагу товариству своїх однолітків, і ми не дуже приятелювали з ним. Фарід же охоче проводив зі мною час; ми знайшли з ним спільну мову.

— Коли загинув Хадер і треба було покінчити з прихильниками Гані, Фарід мало не звихнувся,— признався мені Салман.— Ми вимушені були діяти дуже жорстко — ти пам’ятаєш — і робити багато такого, що нам... ну, невластиве. У Фаріда ж немов дідько вселився. У нашій справі часом треба бути жорстоким, нікуди не подінешся. Але якщо декому це починає подобатися, то це проблема, на? Довелося мені поговорити з ним. «Фаріде,— сказав я йому,— шаткування людей на кавалки не повинне бути нашою метою. До цього треба вдавався тільки в крайньому разі». Але я його, схоже, не переконав, і тоді вирішив віддати його тобі в помічники. І це дало результати, яар. Тепер, за шість місяців роботи з тобою, він став набагато спокійніший. Я думаю, Ліне, треба посилати до тебе всіх, у кого дах поїхав, щоб ти давав їм раду.

— Він звинувачував себе в тому, що не був разом з Хадером, коди той загинув,— сказав я, коли ми повернули за ріг картинної галереї «Джегангир» з її банею. Побачивши прогалину в потоці транспорту, ми почали пробиратися через площу до кінотеатру «Регал».

— Ми всі звинувачували себе в цьому,— тихо відгукнувся Салман, коли ми дісталися кінотеатру.

Він не повідомив мені нічого нового в цій простій і короткій фразі, я і без нього знав це. Його слова відгукнулися в моєму серці, немов удар грому; скорбота, що застигла в нім крижаною брилою, скресла і рушила з місця. Мій гнів на Хадербгая вже з рік не давав їй розтопитися. Всі його друзі були або приголомшені, або шаліли з відчаю. А я так розлютився, що моя скорбота лишилася похована під снігом на гірській вершині, де був похований Хадербгай. Зрозуміло, я відчував біль втрати від самого початку. Ненависті в мені не було, я любив його, навіть тоді, коли ми з Салманом чекали наших друзів біля кінотеатру. Але я не оплакував його по-справжньому — так, як я оплакував Прабакера чи навіть Абдуллу. Проте слова Салмана, що ми всі звинувачували себе в тому, що не були з Хадером, коли він загинув, струснули мої скуті кригою почуття, випустили їх на волю, і скорбота, мов сніжна лавина, почала поволі сповзати з вершини і огортати моє серце.

— Ми, схоже, прийшли дуже рано,— кинув Салман, і його прозаїчне зауваження змусило мене здригнутися і повернуться до дійсності.

— Так.

— Вони їдуть на машині, а ми пішки обігнали їх.

— Ми добре прогулялися. Я люблю цей шлях — від Насипу до вокзалу Вікторії — і часто ходжу тут, особливо ночами.