Розділ «Частина IV»

— Чому вони це зробили? — запитав я.

— Халед зуміє пояснити це краще,— сказав Ахмед,— покладаючись на досвід палестинського ветерана декількох воєн.

— Афганістан — це приз,— почав викладати свою точку зору Халед.— В країні немає великих запасів нафти, золота або чогось ще, на що можна зазіхнути, та все ж це ласий шмат. Росіяни хотіли його загарбати, бо він лежить біля їхнього кордону. Вони намагалися тримати його під контролем дипломатичними методами — різними програмами допомоги. Вони ввели у владні структури своїх ставлеників, аж уряд перетворився на купку маріонеток. Американцям все це страшенно не сподобалося: адже йде холодна війна і мир балансує на краю прірви, ось вони і почали підтримувати тих, хто був по-справжньому злий на російських маріонеток, тобто релігійних лідерів. Ці довгобороді мулли аж зубами скреготіли від змін, що їх влаштували росіяни, дозволивши жінкам працювати, вступати до університету, з’являтися на людях без глухого покривала. Коли американці запропонували їм гроші, зброю і бомби, щоб атакувати росіян, вони з радістю за це вхопилися. Через якийсь час росіяни вирішили покінчити з дипломатією і окупували країну. І тепер йде війна.

— Що ж до Пакистану,— доповнив його тираду Ахмед Заде,— їм потрібний Афганістан, тому що в Пакистані стрімке економічне зростання: вони розвиваються дуже швидкими темпами і їм потрібна територія, своєї вже їм замало. Хочуть створити велику країну, об’єднавши дві нації. Крім того, оскільки в Пакистані правлять генерали, він цілком залежить від Америки, яка їм допомагає. У релігійних школах — медресе — по всьому Пакистану навчають воїнів. Їх називають талібами, і вони увійдуть до Афганістану, коли ми виграємо війну. А ми переможемо в цій війні, Ліне. Або в наступній — але таки переможемо.

Я відвернувся до вікна і, як по команді, мої супутники заговорили арабською. Вслухуючись в ці приємні плинні звуки, я дозволив своїм думкам текти в ритмі цієї балачки. Вулиці за вікном ставали дедалі менш акуратними, будинки — обшарпаними і занедбаними. Чимало тих осель було вбогими одноповерховими спорудами з каміння і глини, тож здавалося, ніби вони от-от розваляться, і хоч видно було, що заселені вони цілими родинами, проте важко було повірити, що їх взагалі можна використовувати для житла.

Ми проїхали цілі райони отаких сяк-так зліплених мазанок — ті спальні передмістя були збудовані, щоб хоч якось упоратися з нестримним напливом переселенців. У провулках і обабіч другорядних доріг видно було такі самі ряди цих недоладних, схожих одна на одну хатин, що аж до самого обрію тяглися понад основним шосе.

Майже за годину повільного просування людними вулицями ми зупинилися, щоб узяти ще одного пасажира, який вмостився на задньому сидінні. Халед сказав щось водієві, й той розвернув таксі і поїхав тим же самим маршрутом.

Нового пасажира звали Махмуд Мелбаф, він був іранцем, на вигляд йому було років з тридцять. Коли я зиркнув на нього, то його обличчя — густа чорна чуприна, високі вилиці, очі кольору піщаних дюн в променях криваво-червоного вечірнього сонця — так нагадало мені мого покійного друга Абдуллу, що в мене аж серце стислося від болю. За хвилю та подібність уже не здавалася мені такою разючою: очі Махмуда були трохи вирячкуваті, губи не такі повні, підборіддя загострене... справді, то був геть інший чоловік.

Виразно уявивши Абдуллу Тагері і відчувши невимовний жаль від цієї втрати, я раптом усвідомив, чому я тут перебуваю, чому йду на чужу війну разом з Халедом та іншими бійцями. Мене спонукало до цього ризику почуття провини за те, що Абдулла помер сам, наодинці з ворогом. Я намагався уявити самого себе в подібній ситуації, коли на тебе націлені десятки стволів. І досить було мені подумати про це, досить було накреслити ту картину на сірій стіні моєї свідомості, як я здригався від жаху. Вперше за той час, відколи я дав згоду виконати роботу для Абделя Хадер Хана, мені стало страшно, бо я усвідомив, що моє життя — жменя піску, затиснутого в кулаці.

Ми вийшли з машини за квартал від мечеті Масджид-і-Туба. Йдучи один за одним з інтервалом в двадцять метрів, ми дісталися мечеті і зняли біля входу взуття. Його стеріг сивий дідуган, що бурмотів собі під носа зікр — молитву, яка супроводжує медитацію. Халед упхнув йому в долоню зіжмакану купюру. Увійшовши до мечеті, я поглянув вгору і приголомшено завмер.

Усередині стояла прохолода, скрізь було чисто. Колони з канелюрами, прикрашені мозаїкою склепіння і візерунчаста підлога — все було обкладене мармуровими кахлями. А найдужче вражала баня з білого мармуру — від неї просто погляду не можна було відвести. Ця споруда, що мала кроків сто в діаметрі, була прикрашена крихітними дзеркалами. Поки я стояв, роззявивши рота з подиву і втішаючись цією красою, в мечеті ввімкнули світло, і вся величезна мармурова чаша над нами засяяла, мов сонце, відбите від мільйонів крапельок озерних водяних брижів.

Халед тут-таки покинув нас, пообіцявши повернутися, тільки-но зможе. Ахмед, Махмуд і я пройшли в альков і посідали на долівці, вимощеній кахлями. Вечірня служба вже почалася — я чув заклик муедзина, ще коли ми їхали у таксі,— але багато людей в мечеті були захоплені власною молитвою. Упевнившись, що я почуваюся цілком комфортно, Ахмед оголосив, що скористається можливістю помолитися. Вибачившись, він попрямував до басейну для обмивань, де, згідно з ритуалом, умив обличчя, руки і ноги, а потім повернувся на вільне місце під куполом і взявся до молитви.

Я не без заздрості наглядав за тим, як легко він заходився спілкуватися з Богом, та не відчував потреби приєднатися до нього. Проте щирість його молитви якимсь чином змусила мене ще дужче відчути, як осиротіла моя самотня душа.

Закінчивши молитву, Ахмед підійшов до нас, і тут з’явився Халед. Вираз його обличчя був стурбований. Ми сіли в коло, майже торкаючись головами.

— У нас неприємності,— прошепотів Халед.— В твій готель приходила поліція.

— Копи?

— Ні, політична поліція. Служба внутрішньої безпеки.

— Що їм потрібно?

— Ти. Вірніше, ми всі. Вони щось пронюхали. І в будинку Хадера побували. Вам обом пощастило: його теж не застали. Що ти узяв з собою з готелю, а що залишив там?

— З собою у мене паспорти, гроші і ніж,— відповів я.