Розділ «Частина IV»

Сподіваюся, не лише компліменти,— сказав я, засміявшись.

— Ви вважаєте, краще, щоб люди відгукувалися про вас погано?

— Не знаю. Мій друг Дідьє каже, що розхвалювати людей за їхньою спиною несправедливо: адже єдине, від чого не можна себе захистити,— компліменти, яких тобі не шкодують.

— D’accord[144]! — засміявся Ахмед.— Так воно і є!

— Ох, тільки зараз пригадав! — вигукнув Халед і, понишпоривши в кишенях, витяг звідти складеного конверта.— Мало не забув. Бачив Дідьє за день до нашого від’їзду. Він шукав тебе. Я не міг сказати, де ти, і він попросив передати тобі цього листа.

Я узяв конверта і поклав у кишеню сорочки, щоб прочитати, коли залишуся сам.

— Спасибі,— пробурмотів я.— А що зараз відбувається? Куди ми їдемо?

— У мечеть,— відповів Халед, сумно посміхнувшись.— Треба узяти там нашого друга, потім поїдемо на зустріч з Хадером та іншими хлопцями, які переходитимуть кордон разом з нами.

— Скільки буде нас разом?

— Десятки зо три, коли ми всі зберемося. Більшість із них вже в Кветті або в Чамані, біля кордону. Ідемо завтра: ти, я, Хадербгай, Назір, Ахмед і ще один чоловік — Махмуд, мій друг. Мабуть, ти з ним не знайомий, але познайомишся за декілька хвилин.

— Ми як ООН в мініатюрі,— сказав Ахмед.— Абдель Хадер Хан — з Афганістану, Халед — з Пакистану, Махмуд — з Ірану, ти — з Нової Зеландії. Пробач, ти тепер наш американець, а я — з Алжиру.

— Ти не всіх згадав,— додав Халед.— У нас є хлопець з Марокко, ще один — з якоїсь країни Перської затоки, один — з Тунісу, двоє — з Пакистану і один — з Ірану. Решта — афганці, але з різних частин Афганістану, до того ж належать до різних етнічних груп.

— Джигад,— сказав Ахмед з похмурою і трохи страхітливою усмішкою.— Священна війна — це наш святий обов’язок чинити опір російським загарбникам і звільняти мусульманську землю.

— Не давай йому розійтися, Ліне,— поморщився Халед.— Ахмед — комуніст. Почне тобі дошкуляти Мао і Леніним.

— А ти не почуваєшся... скомпрометованим через те, що виступаєш проти армії соціалістичної держави? — запитав я.

— Які соціалісти? — обурився Ахмед.— Які комуністи? Зрозумій мене правильно: росіяни робили в Афганістані й добрі справи.

— Тут він має рацію,— урвав його Халед.— Вони побудували багато мостів, всі головні автомобільні дороги, багато шкіл і коледжів.

— А також дамби для електростанцій і забезпечення питною водою — все це Добрі справи. І я їх підтримував, поки вони все це робили, поки допомагали нам. Та коли вони вторглися до Афганістану, щоб змінити країну силою, вони відкинули всі свої принципи, в які, здавалося, вірили. Вони несправжні марксисти, несправжні ленінці. Росіяни — імперіалісти, і я б’юся з ними в ім’я Маркса, Леніна й Мао.

— І Аллаха,— усміхнувся Халед.

— Так, і Аллаха теж,— погодився Ахмед, оголивши в усмішці свої білі зуби і ляснувши долонею по спинці сидіння.