Розділ «Частина IV»

— Вони роблять гроші,— знизав плечима Халед.— Це не їхня війна. Я і не чекаю, що вона торкнеться їх по-справжньому. Нічого тут не зміниш.

— Знаю, знаю... Але мова тут не про гроші,— спохмурнів я, підшукуючи слова, щоб висловити почуття, котрі переповнювали мене.— Якби мене спитали, кого можна вважати по-справжньому розумово неповноцінним чи, простіше кажучи, хворим на голову, то я сказав би, що це той, хто прагне, щоб війна ніколи не кінчалася.

— І ти почуваєшся так, наче вони тебе заразили... ніби ти один з них? — м’яко запитав Халед, дивлячись в свою склянку.

— Напевно, так. Не знаю. Якби хтось завів цю розмову в іншому місці, то я навіть думати про це не став би. Якби я сам тут не був і сам не робив, як оце вони, то мене воно нітрохи не зачепило б.

— Але ж ти зайнятий не зовсім тим, що вони...

— Ні, багато в чому тим самим. Хадер мені платить — а це означає, що я наживаюся на цьому, як і вони: везу контрабанду, а отже, роздмухую цю криваву бійню, як і вони.

— І, напевно, починаєш ставити собі запитання: «Якого біса я вплутався у все це?»

— А як же інакше? Віриш ти мені чи ні, але я не знайшов відповіді. Скажу чесно: не знаю, якого біса мені тут потрібно. Хадер попросив мене бути його «американцем», ось я його і вдаю. Але навіщо — не знаю.

Ми трохи помовчали, попиваючи свої напої і дослухаючись до гамору переповненого Фалуда-гауза. Портативний радіоприймач транслював романтичні газелі на урду. За сусідніми столиками говорили на трьох чи чотирьох мовах. Слів я не міг розібрати, навіть не розумів, що це за мови,— белуджійська, узбецька, таджицька чи фарсі.

— Просто чудово! — вигукнув Халед, зачерпнувши ложкою локшини зі склянки.

— Дуже солодко, як на мій смак...— відгукнувсь я, але й собі почав їсти.

— Деякі речі й повинні бути дуже солодкими,— сказав він, підморгнувши мені, й посмоктав свою соломинку.— Якби фалуда не був такий солодкий, то хіба ми пили б його?

Покінчивши зі своїми напоями, ми вийшли надвір, зупинилися біля входу, щоб закурити, і нас огорнуло м’яке сяєво вечірнього сонця.

— Ми підемо в різні боки,— пробурмотів Халед, давши мені припалити.— Просто йди в цьому напрямі, на південь. Я тебе наздожену. «Спасибі» говорити не треба.

Він розвернувся на каблуках і пішов геть, намагаючись триматися краю дороги на вузькій смузі для пішоходів поміж тротуаром і потоком машин.

Я пішов у протилежному напрямі. За декілька хвилин коло мене зупинилося таксі. Задні дверцята відчинилися, і я заліз досередини, опинившись поряд з Халедом. Ще один чоловік сидів на передньому сидінні коло водія. Йому було десь за тридцять, коротке рудувато-брунатне волосся відкривало високого лоба. Глибоко посаджені карі очі були настільки темні, що здавалися чорними, поки пряме сонячне світло не пронизувало їхню райдужну обслону, відкриваючи в глибині очей проблиски рудувато-брунатних відтінків. Спокійний розумний погляд з-під чорних брів, що майже сходяться на переніссі. Прямий ніс, коротка верхня губа, твердий рішучий рот і кругле підборіддя. Було видно, що він голився сьогодні, причому зовсім недавно, але синьо-чорна тінь все ж таки лежала на нижній частині його обличчя, акуратно і чітко окресленому підборідді. То було лице вродливого, дужого чоловіка — мужнє, квадратне, симетричне, з правильними пропорціями, хоча в нім і не було нічого особливо помітного.

— Це Ахмед Заде,— сказав Халед, коли таксі рушило.— Ахмеде, це Лін.

Ми поздоровкалися за руку, оцінюючи один одного з однаковою прямотою і привітністю. Його мужня зовнішність могла б видатися суворою, якби не вельми своєрідний вираз обличчя: очі дивилися зизом, тож на вилицях утворювалися складки і здавалося, ніби він усміхається. Хоч Ахмед Заде був зосереджений і ніякого розслаблення в ньому не відчувалося, він проте скидався на людину, яка шукає друга в натовпі незнайомців. Вираз його обличчя був такий зворушливий, що я вмить пройнявся до нього симпатією.

— Багато про вас чув,— сказав він, відпускаючи мою руку.

По-англійському він говорив чисто, хоча і затинаючись, а мелодійний акцент виказував північноафриканську домішку французької й арабської.