Розділ «Частина IV»

— Що ж,— посміхнувся я,— все так і є: я можу туди не їхати.

— То й не їдь,— спокійно сказала вона, відвернувшись, щоб поглянути на ніч і на море.

— Ти хочеш, щоб я залишився?

— Хочу, щоб ти був у безпеці. І був вільний.

— Я не це мав на увазі.

— Знаю,— зітхнула вона.

Я відчув, як її тіло неспокійно поворухнулося поряд з моїм: мабуть, вона хотіла посунутися. Я залишився на місці.

— Я нікуди не поїду,— тихо сказав я, намагаючись погамувати свої почуття і знаючи, що роблю помилку,— якщо ти скажеш, що кохаєш мене...

Вона стулила рота і стиснула губи, аж утворилася жорстка бліда риска. Здавалося, її тіло повільно, клітина по клітині, повертало собі все, що вона віддала мені декількома митями раніше.

Навіщо ти це робиш? — запитала вона.

Я сам не знав. Можливо, причиною була ломка, все те, чого я зазнав за останні місяці, а також те нове життя, котре, як мені здавалося, я заслужив. А може, то була смерть — смерть Прабакера, Абдулли і смерть, що, можливо, чекала на мене в Афганістані,— я потайці боявся її. Хоч яка була причина, вона була дурною, безглуздою і навіть жорстокою, але я не міг не хотіти цього.

— Якщо ти скажеш, що кохаєш мене,— повторив я.

— Я не кохаю,— нарешті сказала вона тихо.

Я спробував зупинити її притиснувши кінчики пальців до її рота, але вона обернула голову, щоб поглянути мені просто в очі. чітко й виразно повторила:

— Не кохаю. Не можу. Не буду.

Коли Назір повернувся з пляжу, голосно кашляючи, щоб ми почули, що він прийшов, ми вже прийняли душ і одягнулися. Він усміхався — так рідко можна було побачити усмішку на його обличчі,— переводячи погляд з мене на неї, та холодна печаль в наших очах змусила його розчаровано скривитися, й він одвернувся.

Ми бачили, як Карла сіла в таксі й поїхала собі, і коли Назір нарешті зустрівся зі мною поглядом, він поволі й урочисто кивнув. Якусь хвилю я дивився в його очі, а потім настала моя черга відвернутися. Мені не хотілося бачити в тих очах уже помічену мною раніше чудернацьку суміш горя і бурхливої радості — я знав, що вона означала. Так, Карла поїхала, але ми втратили в ту ніч цілий світ любові і краси. Ми повинні були залишити його у минулому, ставши солдатами Хадера. А інший світ, безмежжя того, чим ми могли б ще стати, година по годині звужувався і звужувався, аж став криваво-червоною крапкою, до якої змагало все моє дотеперішнє життя.

Розділ 31

Назір розбудив мене удосвіта. Ми вийшли з дому, коли на обрії промкнулися перші сонячні промені й прогнали нічну пітьму. Приїхавши в аеропорт на таксі, ми побачили біля входу в термінал внутрішніх рейсів Хадербгая і Халеда Ансарі, але не відразу їх упізнали. Хадер ознайомив нас зі складним маршрутом з чотирма основними пересадками: нам належало міняти засоби пересування, щоб дістатися з Бомбея в пакистанське місто Кветта, що біля кордону з Афганістаном. Нам слід було вдавати, ніби мандруємо ми поодинці, і жодним чином не показувати, що ми знайомі один з одним. Ми мали намір незаконно перейти кордон і взяти участь у війні, яку провадили в Афганістані з могутнім Голіафом — Радянським Союзом — муджагіди, борці за свободу. Хадер розраховував домогтися успіху в своїй місії, але допускав і можливість невдачі. Якщо ж ми будемо убиті або захоплені в полон на якомусь етапі нашого шляху, слід, що провадить до Бомбея, повинен лишитися холодним, як льодоруб альпініста.

Це була довга мандрівка, й розпочалася вона у мовчанні. Назір, що як завжди ретельно виконував усі інструкції Хадербахая, жодним словом не обмовився на першому відрізку маршруту — Бомбей — Карачі. Проте за годину після нашого вселення в окремі номери готелю «Чандні» я почув тихий стукіт у двері. Не встигли вони відчинитися наполовину, як Назір протиснувся досередини і щільно зачинив їх по собі. Очі його палали від нервового збудження, і хвилювання межувало з шаленством. Мене турбував такий вияв страху, було навіть трохи гидко, і я поклав руку йому на плече.