Розділ «Частина IV»

— Не бери все так близько до серця, Назіре. Всі ці дурниці з арсеналу лицарів плаща і кинджала здатні з розуму звести.

Назір відчув відтінок поблажливості в моїй усмішці, можливо, навіть не зрозумівши повністю сенсу сказаного. Він люто спохмурнів, щелепи зімкнулися, обличчя стало стримане і незворушне. Ми стали друзями з Назіром, він відкрив мені своє серце. Для нього дружба вимірювалася тим, що люди роблять і що готові витерпіти заради друга, а не радощами, які з ним розділяють. Його бентежило і навіть непокоїло те, що я майже завжди ставився до його урочистої серйозності жартівливо, без жодного пафосу. Вся іронія наших стосунків полягала в тому, що обоє ми були люди серйозні, навіть похмурі трохи, але його понура суворість змушувала мене відмовитися від своєї звичної поведінки і викликала дитяче пустотливе бажання покепкувати з нього.

— Росіяни всюди,— сказав він тихо, але вагомо.— Вони все знають... про кожного знають... вони платять гроші, щоб усе знати.

— Російські шпигуни? — запитав я.— В Карачі?

— По всьому Пакистану,— кивнув він, одвернувшись, щоб сплюнути на підлогу, не знаю — на успіх чи для того, щоб виказати свою зневагу до росіян.— Дуже небезпечно! Ні з ким не говорити! Сьогодні ти поїдеш у Фалуда-гауз... Бохрі-базар... сьогодні... саде чар бадже.

— О пів на п’яту,— повторив я.— Ти хочеш, щоб я з кимось зустрівся у Фалуда-гаузі на Бохрі-базарі о пів на п’яту? Я правильно зрозумів? З ким я маю зустрітися?

Назір вичавив похмуру усмішку і відчинив двері. Визирнувши в коридор, він вислизнув назовні так само швидко і мовчки, як і ввійшов. Я подивився на годинника: була допіру перша пополудні. Треба як-небудь згаяти ще три години. Для паспортних махінацій Абдель Гані забезпечив мене поясом вельми оригінальної конструкції. Зроблений з міцного водонепроникного вінілу, він був у декілька разів ширший за стандартний пояс для грошей. Цей пояс щільно прилягав до живота, і в нього влазило до десяти паспортів, а також певна сума грошей. У той перший день в Карачі в нім були чотири мої паспорти. Перший — британський, яким я користувався для придбання авіаційних і залізничних квитків, а також для реєстрації в готелі. Другий — чистий американський паспорт, рекомендований Хадербгаєм для моєї афганської місії. Ще два — швейцарський і канадський — запасні, на екстрений випадок. Десять тисяч доларів на непередбачені витрати було виплачено мені як аванс, частина суми, що належить мені за те, що я узяв на себе виконання цієї небезпечної місії. Я надів той пояс, поклав пружинного ножа в спеціальний чохол в задній кишені штанів і вийшов з готелю, щоб оглянути місто.

Було гаряче, спекотніше, ніж зазвичай буває тут в листопаді. Пройшов легкий дощ, нехарактерний для цієї пори року, залишивши по собі імлу, повітря було густе й насичене вологою. Карачі було тоді неспокійним, небезпечним містом. Кілька років країною правила військова хунта, що захопила владу внаслідок збройного перевороту і стратила демократично обраного президента Зульфікара Алі Бхутто[142]. Військові використовували взаємні образи і тертя поміж етнічними і релігійними спільнотами для розпалювання конфліктів. Вони нацьковували корінні етнічні угруповання, особливо синдів, пуштунів і панджабців, на іммігрантів-мохаджирів — вони перейшли до Пакистану після його відокремлення від Індії. Армія таємно підтримувала екстремістів із ворогуючих спільнот зброєю, грішми і добре продуманою протекцією. Коли заколоти, які провокували і розпалювали військові, врешті-решт спалахнули, генерали звеліли поліції відкрити вогонь. Гнів проти поліційного насильства стримували розквартировані по всіх усюдах армійські підрозділи.

Отак військо, що саме ж таки й породило криваві конфлікти, сприймалося як єдина сила, здатна зберегти порядок і закон. У міру того як звірячі вбивства нашаровувалися одне на одне зі зростаючою жорстокістю, повсякденною рутиною стало також викрадення людей. Фанатики одного угруповання захоплювали прихильників іншого і піддавали їх садистським катуванням. Чимало жертв померло в катівнях, декотрі безслідно зникли: тіла їхні так і не знайшли. А коли те чи те угруповання ставало настільки могутнім, що могло порушити рівновагу в цій смертельній грі, генерали провокували конфлікт усередині цієї групи, щоб ослабити її. І фанатики починали поїдати самі себе, вбиваючи суперників з власних етнічних спільнот.

Кожен новий цикл насильства ще більше зміцнював існуючий стан речей: хоч який там уряд був при владі, армія дужчала, і лише армія володіла реальною владою.

Попри цю драматичну ситуацію і багато в чому завдяки їй, Карачі було непоганим містом для бізнесу. Генерали були схожі на мафіозний клан, проте в них не було мужності, стилю і солідарності, якими відзначаються справжні бандити. Вони силою захопили країну і тримали в заручниках під прицілом автоматів усю націю, а самі грабували державну скарбницю. Вони поспішили запевнити великі держави та інші країни, котрі виробляють зброю, що Пакистан відкритий для їхнього бізнесу. Цивілізовані країни з ентузіазмом на це відгукнулися, і Карачі на багато років став улюбленим місцем ділових і розважальних поїздок для торговців зброєю з Америки, Великобританії, Китаю, Швеції, Італії й інших країн. Не меншу прудкість в гонитві за операціями з генеральською камарильєю виявляли нелегали: ділки чорного ринку, контрабандисти, що переправляють зброю, пірати і найманці. Вони заповнили всі кав’ярні й готелі — чужинці з п’ятдесяти держав, авантюристи за духом і злочинці за способом мислення.

У певному розумінні до них належав і я, бо теж був хижаком, що наживається на війні в Афганістані, але мені було ніяково в їхньому товаристві. Три години я провів, переміщаючись з ресторану в готель, з готелю в чайхану, сидячи серед гуртків іноземців — шукачів легкої наживи — і слухаючи їхні меркантильні розмови. Багато хто з них радісно провіщав, що війна в Афганістані триватиме ще не один рік. Необхідно, проте, визнати, що генерали були під сильним тиском. Ходили чутки, що Беназір[143], дочка страченого прем’єр-міністра, планувала повернутися з лондонського вигнання до Пакистану й очолити демократичний альянс проти хунти. Втім, спекулянти сподівалися, що щастя не зрадить їм, а влада й далі потуратиме їхній діяльності, що армія бодай ще декілька років триматиме під контролем країну, а отже працюватимуть і добре налагоджені канали бізнесу.

У розмовах раз у раз звучало слово «товар» — цим евфемізмом позначали контрабанду і товари чорного ринку, що мали скажений попит на всьому протязі кордону поміж Пакистаном і Афганістаном. Цигарки, особливо американські, продавалися в Хайберській ущелині в шістнадцять разів дорожче, ніж вони коштували в Карачі, хоч там ціна на них була просто-таки шалена. Ліки всіх видів давали прибутки, що з кожним місяцем тільки зростали. Надто ж успішно йшла торгівля зимовим одягом. Один заповзятливий німецький ділок приганяв з Мюнхена в Пешавар вантажівку «мерседес», напхану списаною армійською уніформою для альпійських частин в комплекті з термобілизною. Вся партія товару, зокрема, й вантажівка, була продана уп’ятеро дорожче за свою початкову ціну афганському воєначальникові, що користувався заступництвом західних властей і різного штабу організацій включно з ЦРУ. Втім, теплий зимовий одяг, що здійснив мандрівку в декілька тисяч кілометрів через Німеччину, Австрію, Угорщину, Румунію, Болгарію, Туреччину, Іран і Пакистан, так і не дійшов до муджагідів, що воювали в засніжених горах Афганістану. Зимова уніформа разом з білизною потрапила на один зі складів у Пешаварі, що належав польовому командирові, який і купив цей товар,— там вона й застрягла, чекаючи закінчення війни. Цей ренегат зі своєю маленькою армією просидів у цілковитій безпеці всю війну в добре укріпленій фортеці в Пакистані, плануючи спробу захоплення влади потому, як закінчиться справжня війна — з росіянами.

Цей пестунчик ЦРУ чимдуж намагався домогтися контракту на постачання, тож час від часу розпускав приголомшливі чутки, які породжували неймовірні домисли поміж гендлярами-пройдисвітами. Мені траплялося за однісінький день чути цю історію про заповзятливого німця з вантажівкою альпійського обмундирування в трьох інтерпретаціях, що трохи відрізнялися одна від одної. Охоплені азартом чужинці передавали один одному цю новину, не забуваючи при цьому укладати угоди з продажу гуртових партій консервів, чесаної овечої вовни, контейнерів із запчастинами для двигунів, часом продавали навіть цілий склад, напханий вживаними спиртовими пальниками, а також зброю в будь-якому асортименті — від багнетів до гранатометів. І скрізь, в кожній розмові я чув похмуре, відчайдушне заклинання: «Якщо війна триватиме ще бодай рік, ми утнемо це діло».

Похмурий і пригнічений тяжкими роздумами, увійшов я у Фалуда-гауз на базарі Бохрі й замовив якийсь солодкий напій яскравого кольору. Фалуда — непристойно солодка суміш білої локшини і молока з присмаком троянд та інших медоносних сиропів. Фірні-гауз в бомбейському районі Донгрі, поблизу будинку Хадербгая, заслужено славиться своїми дуже смачними напоями фалуда, але вони здаються прісними порівняно з тими ласощами, що їх запропонували мені у Фалуда-гаузі в Карачі. Коли переді мною поставили високу склянку солодкого біло-рожево-червоного молока, я підняв очі, щоб подякувати офіціянтові, й побачив, що це Халед Ансарі з двома порціями напою в руках.

— Бачу, тобі треба хильнути чогось міцнішого...— сказав він, сумно посміхнувшись кутиком вуст і сідаючи поряд зі мною.— Що ти замислив? Чи радше, що не так, якщо судити з твого вигляду?

— Нічого,— зітхнув я, посміхнувшись у відповідь.

— Ну ж бо,— сказав він.— Випий.

Я подивився на його чесне, щире, знівечене шрамом обличчя, і мені спало на думку, що Халед знає мене краще, ніж я його. А якби я був на його місці, то чи помітив би, що він увійшов до Фалуда-гауза з таким стурбованим виглядом? Гадаю, ні. Халед так часто бував похмурий, що я не надав би цьому великого значення.

— Напевно, це просто невелика переоцінка цінностей. Аналізую свої дії, порпаюся сам в собі, сидячи в чайханах і ресторанах, про які дізнався від тебе,— місцях, де вештаються найманці й ділки чорного ринку. Враження невтішне: тут повнісінько людей, котрі мріють про те, щоб війна ніколи не кінчалася, а на те, кого вбивають і хто вбиває, їм начхати з високої дзвіниці.