Розділ «Частина IV»

А коли танець закінчився, Вікрам заговорив на хінді з моїм конем, дозволивши йому обнюхати свій чорний капелюх. Потім передав його мені, звелівши носити. Я надів його, і ми посідали на коней.

І, хай йому біс, це спрацювало! Коні зірвалися з місця, плавно перейшовши на легкий чвал. Перший і єдиний раз у житті я виглядав майже справжнім вершником. Цілу чверть години я почував захват від злиття зі шляхетною твариною. Намагаючись не відставати від Вікрама, я злітав на круті пагорби, а потім стрімко мчав у діл, де росли колючі чагарники. Зморившись, ми позлазили з коней і попадали додолу, розлігшись у м’якій луговій траві, і там нас наздогнав Назір з рештою вершників. Упродовж цієї короткої часини ми були дикими і неприборканими — цьому нас навчили коні.

Я сміявся і балакав з Назіром, коли години за дві по тому ми піднімалися сходинками в наш дім. З радісною усмішкою я увійшов до кімнати і побачив Карлу, що стояла біля широченного вікна, звідки видно було море. Назір привітав її з грубуватою ніжністю. Ледве помітна, але сліпуча усмішка промайнула його обличчям, а потім він знову надав йому свого звичного похмурого виразу. Узявши в кухні сулію з водою, коробку сірників і декілька газет, він вийшов надвір.

— Він залишає нас удвох,— сказала Карла.

— Я знаю. Він розкладе вогнище на морському березі. Іноді він робить це.

Я підійшов до неї і поцілував. То був короткий, може, навіть соромливий поцілунок, але я вклав у нього весь запал мого серця. Коли наші губи розімкнулися, ми стояли, пригорнувшись одне до одного і Дивлячись у вікно. За хвилю ми побачили Назіра — він збирав дерево, яке прибило хвилями до берега, і намірявся розпалити багаття. Ось він запхнув поміж сухе галуззя пожмакану газету, черконув сірником, і коли полум’я шугонуло вгору, сів коло нього обличчям до моря. Він не змерз: ніч була парка, віяв теплий бриз — Назір запалив багаття, щоб показати нам, що він буде тут, на березі, а ми можемо, як і раніше, тішитися усамітненням.

— Люблю Назіра,— сказала Карла, поклавши голову мені на груди.— У нього добре серце.

Так воно і було: я таки дізнався про це, хоча відкриття далося мені нелегко. Але як вона дійшла такого висновку, майже не знаючи Назіра? Одна з моїх найбільших втрат за роки вигнання полягала в тому, що я ніколи не умів оцінити міру доброти в людині, аж поки ставав їй винен набагато більше, ніж міг дати. Карла була з тих, хто бачив хороше в людях з першого погляду, а я дивився і дивився, але не помічав нічого, крім похмурості й гіркоти в очах.

Одна з моїх маленьких перемог над Назіром, коли я був ще кволий і залежав від нього, лежала в царині мови. Мені вдавалося вивчити фрази його мовою швидше, ніж йому — моєю. Моє швидке мовлення змушувало його балакати зі мною на урду, а коли він намагався говорити по-англійському, фрази виходили якимись урізаними, слова були переобтяжені значеннями і ніби хилиталися на кривих куцих ніжках, бо смисл їх був прямий, а саме слово не мало відтінків. Я часто закидав йому неоковирність його англійських фраз, казав, що мова його переповнена самоповторами і що він перескакує з однієї загадкової фрази на іншу. Все закінчувалося тим, що він починав лаяти мене на урду і пушту, а потім і зовсім замовкав.

Насправді його урізана англійська завжди була промовиста, часом навіть ритмічна й поетична. Звісно, вона була урізана, з неї були прибрані всі надмірності, залишалася лише його особлива мова, чиста і точна, щось середнє поміж гаслами і прислів’ями. Він і не знав, що мимоволі я почав повторювати деякі з його фраз. Він сказав мені одного разу, чистячи свою сіру кобилу: «Всі коні добрі, та не кожна людина добра». Чимало води збігло відтоді, та щоразу, коли я зустрічався з жорстокістю, зрадою, іншими проявами егоїзму, особливо мого власного, я ловив себе на тому, що повторюю фразу Назіра: «Всі коні добрі, та не кожна людина добра». І тієї ночі, лежачи біля Карли і слухаючи, як б’ється її серце, я пригадав ще одну фразу, яку він часто повторював англійською: «Немає любові — немає життя».

Я не випускав Карлу з обіймів, та ми не кохалися, поки ніч не запалила останню зорю в небі. Мої вуста зцілили її серце, що було мов зів’ялий листок, губи розпрямили скручений лист її серця. Її приглушений подих провадив мене вперед, і я відповідав їй в тому ж ритмі, бажання одного луною відгукувалося в другому. Кохання поєднало нас, кинуло в обійми пестощів, дотиків, звуків. Ми відбивалися силуетами на віконній шибі, прозорими образами: мій був повний вогню з пляжу, її — зірок. І от ці силуети розтанули, зіллявшись і поглинувши один одного.

Було добре, так добре, але вона не сказала, що любить мене.

— Я кохаю тебе...— прошепотів я, слова ці злетіли з моїх вуст неначе птахи.

— Знаю,— відгукнулася вона, жаліючи і винагороджуючи мене.— Знаю, що кохаєш...

— Знаєш, мені не обов’язково їхати в ці мандри...

— То чому ж ти їдеш?

— Не знаю. Напевно, тому що відданий Хадербгаю, почуваюся його боржником. Але тут щось більше. Чи було у тебе коли-небудь таке враження, наче все твоє життя — свого роду прелюдія, ніби все, що ти робив раніше, провадить тебе до чогось одного, найважливішого, і ти знав, що одного разу потрапиш туди? Я не дуже зрозуміло пояснюю це, але...

— Розумію, про що ти кажеш,— урвала вона мене.— Так, мені знайоме це відчуття. Якось я вчинила те, що за однісіньку мить вмістило в себе все моє життя, навіть ті роки, що я ще не прожила.

— І що це було?

— Ми говорили про тебе,— ухилилася від відповіді Карла, намагаючись не дивитися мені в очі.— Про те, що тобі не обов’язково їхати до Афганістану.