Розділ «Частина IV»

— Саме так, Лінбаба,— сказав він, усміхнувшись і простягнувши руку, щоб торкнутися мого плеча. Я відчув тепло його долоні і внутрішньо здригнувся від цього дотику, але не показав цього.— Єдиний спосіб дістатися зараз Кандагара — верхи: всі дороги мінують і обстрілюють. Тож як поїдеш з моїми людьми на війну до Афганістану, тобі доведеться навчитися їздити верхи.

— До Афганістану?

— Так.

— Чому, скажіть на милість, ви узяли собі в голову, що я поїду до Афганістану?

— Не знаю, чи поїдеш туди ти,— відповів він з якимсь непідробним смутком,— але сам я повинен виконати цю місію — поїхати до Афганістану, на свою батьківщину, де я не був понад п’ятдесят років. І запрошую тебе, прошу тебе поїхати зі мною. Вибір, звісно ж, за тобою. Це небезпечна робота, слів немає. Якщо ти відмовишся їхати, я не буду ставитися до тебе гірше.

— Але чому я?

— Мені потрібен гора, іноземець, який не боявся б порушити численні міжнародні закони і міг би зійти за американця. Там, куди ми поїдемо, безліч ворогуючих кланів, вони воюють один з одним не одну сотню років. У них давні традиції нападати на сусідів і забирати все, Що можна, як трофеї. Зараз їх об’єднують тільки два чинники — любов до Аллаха і ненависть до російських загарбників. Вони воюють американською зброєю на американські гроші. Якщо зі мною буде американець, вони не будуть нас чіпати і дадуть пройти, хіба що візьмуть за те якісь невеликі грошенята.

Чом би вам не узяти з собою справжнього американця?

— Я не зміг знайти шаленця, готового піти на такий ризик. Ось чому мені потрібний ти.

— Який вантаж ми повеземо до Афганістану, виконуючи цю місію?

— Звичайна контрабанда під час війни — зброя, вибухові речовини, паспорти, гроші, золото, запчастини для авт і ліки. Це буде цікава подорож. Якщо ми пройдемо через території добре озброєних кланів, ЯКІ прагнутимуть відняти те, що ми веземо, то доставимо свій вантаж муджагідам, що ведуть зараз облогу Кандагара. Вони вже два роки б’ються з росіянами за це місто і потребують поповнення запасів.

Запитання тіснилися в моєму запаленому мозку, сотні запитань, але ломка паралізувала свідомість. Холодний липкий піт — результат цієї внутрішньої боротьби — рясно вкрив шкіру. Слова мої були плутані й непродумані.

— Чому ви цим займаєтеся? Чому Кандагар? Чому туди?

— Муджагіди, що облягають Кандагар,— мої люди, з мого села, а також з села Назіра. Вони ведуть джигад — священну війну, щоб вигнати російських окупантів зі своєї рідної країни. Ми їм вже надавали усіляку допомогу, а зараз прийшов час допомогти їм зброєю, та й моєю кров’ю, якщо вона потрібна буде.

Він дивився, як тремтить моє обличчя, як сіпаються зморшки біля очей. Потім знову всміхнувся і так міцно стиснув мене пальцями за плече, що я вже нічого не відчував, крім болю від того дотику.

— Перш за все тобі треба одужати,— сказав він, ослабивши тиск своїх пальців і доторкнувшись долонею до мого лиця.— Нехай береже тебе Аллах, сину мій. Алла я фазак!

Коли він пішов, я почвалав до ванни. У шлунку неначе кігтями дерло, тельбухи аж судомило. Діарея трясла мене конвульсивними спазмами. Я вмився, тремтячи так сильно, що клацали зуби. Подивившись у дзеркало, я побачив свої очі: зіниці розширилися так, що не видно було райдужної оболонки. Коли припиниться дія героїну і почнеться ломка, світло повернеться: воно рине крізь чорні діри очей.

Я обгорнувся рушником і повернувся до кімнати. Виглядав я виснаженим, сутулився, тремтів, мимоволі стогнав. Назір окинув мене поглядом і зневажливо закопилив губу. Потім кинув мені жмут чистого одягу — те була копія зеленого афганського костюма Хадера. Я перевдягнувся, весь тремтячи і кілька разів утрачаючи рівновагу. Назір спостерігав за мною. Усмішка грала на його губах, і вони розтулилися, мов стулки мушлі. Кожен його жест був широкий і промовистий, немов у пантомімі, але в очах стояла лють. Раптово я зрозумів, що він нагадує мені японського актора Тосиро Міфуне[141]. Він був схожий на троля — потворна карикатура на Міфуне.

— Ти знаєш Тосиро Міфуне? — запитав я його і зареготався, хоч мені було не до сміху.— Знаєш Міфуне, га?

Він нічого не відповів, просто підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Потім дістав з кишені декілька банкнот по п’ятдесят рупій і жбурнув їх додолу.