Розділ «Частина IV»

— Але іноді, мені здається, бувають і винятки,— зауважив я.— Як розцінювати, наприклад, вбивство з самозахисту?

— Так, це важливий момент. Візьмімо ще наочніший приклад. Припустімо, ти стоїш в кімнаті, і перед тобою стіл. У протилежному кінці кімнати перебуває твоя мати, а вбивця тримає ніж біля її горла, збираючись зарізати її. На столі є кнопка, і якщо ти її натиснеш, вбивця помре, а мати буде врятована, якщо ж ні — він уб’є твою матір. Третього не дано. Як ти вчиниш?

— Натисну кнопку, зрозуміло.

— Зрозуміло,— зітхнув він, можливо, шкодуючи, що я нітрохи не завагався, ухваливши це рішення.— І як по-твоєму, натиснувши кнопку і врятувавши тим самим свою матір, ти вчинив правильно чи ні?

— Звісно, правильно,— відповів я.

— Ні, Ліне, боюся, що неправильно,— спохмурнів він.— Ми щойно бачили, що в світлі знайденого нами об’єктивного визначення добра і зла вбивство завжди зло, оскільки перешкоджає прогресу. Але ти в цьому разі діяв з найкращими намірами і, діючи так, укоїв зло.

І от через тиждень після цієї маленької лекції Хадера з етики я згадував ці слова: «Укоїв зло з найкращими намірами». Вони засіли у мене в мозку, в тій ділянці, де пам’ять, поєднуючись із натхненням, породжує марення. Тепер я розумію, що ці слова були свого роду заклинанням, за допомогою якого мій інстинкт — шепіт долі в темряві,— намагався попередити мене про щось. «Укоїв зло... з найкращими намірами».

Але того дня, за годину опісля після сповіді Дідье, я не дослухався до цього шепоту. Правильно це було чи ні, але я не хотів думати про свої наміри, про Хадерові наміри чи ще там чиїсь. Я залюбки розводився з Хадером про добро і зло, але для мене це була гра, розвага. Я не прагнув пізнати істину. Я був ситий істинами — особливо своїми власними — і не хотів пережовувати їх зайвий раз. Мудрі поради і попередження відлунювали в мене у вухах і вилітали разом з поривами вологого вітру. І коли я звернув до готелю «Скеля», голова моя була так само порожня, як нічний обрій над бурхливим океанським простором.

«Скеля» за своїм опорядженням і рівнем обслуговування була не гіршою від інших п’ятизіркових готелів, але мала ще один плюс: готель спорудили простісінько на скелі, тож він виправдовував свою назву. З вікон відкривався краєвид пінявих бурунів Аравійського моря. Шведські столи, які тут накривали, були найкращі в місті й пропонували широкий асортимент страв на будь-який смак. Я був голодний, тож зрадів, побачивши, що Лайза вже чекає мене в холі. На ній була накрохмалена блузка небесно-блакитного кольору з піднятим коміром і такі ж самі небесно-блакитні бриджі. Її біляве волосся було заплетене у французьку кіску. Героїн вона не вживала вже понад рік, вигляд у неї був квітучий і натхненний.

— Привіт, Ліне! — всміхнулася вона, цілуючи мене в щоку.— Ти саме вчасно.

— Дуже радий це чути. Вмираю з голоду.

— Я маю на увазі, вчасно для того, щоб зустрітися з Калпаною. Ось і вона.

До нас підійшла жінка років двадцяти шістьох з модною короткою європейською зачіскою, в хіпстерських джинсах і обтислій червоній футболці. На шиї у неї висів секундомір, в руках була течка.

— Привіт,— сказав я, коли Лайза познайомила нас.— Це ваша техніка на вулиці перед входом? Фургон з цілою купою кабелів. Ви що, знімаєте тут кіно?

— Передбачається, що знімаємо, яар,— відповіла вона, розтягуючи голосні з бомбейським прононсом, який мені так подобався, що я несамохіть почав його переймати.— В даний момент режисер пішов кудись разом з однією з танцівниць, постаравшись, щоб цього ніхто не помітив, і тепер весь натовп тільки про це і балакає. Отже у нас сорокап’ятихвилинна перерва. Хоча якщо вірити тому, що кажуть про можливості цього хлопця, йому цього аж забагато.

— Чудово! — вигукнув я.— Значить, у нас є час для обіду.

— До біса обід, спочатку покурімо, яар,— заявила Калпана.— У тебе є гашиш?

— Авжеж.

— А машина?

— Я на мотоциклі.