Розділ «Частина IV»

— Ти не отримував звісток від неї?

— Ні.

— І не знаєш, де вона?

— Не знаю.

— Але з Гоа вона виїхала?

— Я знаю одного хлопця в тих місцях, де вона жила,— його звуть Дашрант, у нього ресторанчик на березі. Виїжджаючи звідти, я попросив його наглядати за нею і допомогти, якщо треба буде. Минулого тижня я дзвонив йому, і він сказав, що вона виїхала. Він умовляв її лишитися, але вона... ну, ти розумієш.

Дідьє спохмурнів і стиснув губи. Ми спостерігали за людьми, що простували вулицею за декілька метрів од нас.

— Et bien[125], можеш не турбуватися за Карлу,— кинув нарешті Дідьє.— Вона застрахована від неприємностей.

Я подумав був, він має на увазі, що вона може подбати за себе чи, може, їй просто таланить у житті. Але я помилявся. Він мав на увазі щось інше. Мені треба було, звісно, з’ясувати це до кінця. І за багато років після цієї розмови я думав собі, наскільки змінилося б усе моє подальше життя, якби я запитав тоді Дідьє, що саме означає його фраза. Але голова моя була переповнена власними міркуваннями, серце було переповнене самолюбством, і я змінив тему.

— Ну, і що було далі?

— Далі? — не зрозумів він.

— Авжеж, у вас із Рінальдо.

— А... ну, він кохав мене, я кохав його. Але він був дуже високої думки про мене і показав, де зберігає велику суму грошей. Я не міг подолати спокуси, узяв гроші й утік. Так, я любив його, але я вкрав гроші і змився з ними. Хоч який він був мудрий, та не розумів, що любов не можна піддавати випробуванню. Можна випробовувати чесність, відданість. Але кохання нічим не випробуєш. Якщо вже воно спалахнуло, то триватиме вічно, нехай навіть ми ненавидимо того, кого любимо. Воно вічне, тому що породжене тією частиною нас самих, яка не вмирає.

— Ти коли-небудь ще зустрічався з ним?

— Так, зустрівся одного разу. Майже через п’ятнадцять років після цього доля знову закинула мене до Генуї. Я йшов тим самим бульваром, Де він читав мені Рембо і Верлена. І побачив його. Він сидів у товаристві своїх однолітків — йому було тоді вже за шістдесят — і спостерігав разом з іншими, як двоє стариганів грають в шахи. На нім був сірий джемпер і чорний оксамитовий шарф, хоча день був досить спекотний. Він дуже полисів, шапка срібного волосся зникла. Обличчя його було зморшкувате і змарніле, таке мертвотне, ніби він переніс важку хворобу. А може хворів і досі, не знаю. Я пройшов мимо, відвернувшись, щоб він не впізнав мене, навіть згорбився і змінив ходу. В останню мить я озирнувся і побачив, що він закашлявся і приклав до губ хустку. Мені здалося, що на хустці залишилася кров. Я наддав ходу, я йшов швидше і швидше і врешті-решт побіг, як людина в паніці.

Ми знову помовчали, спостерігаючи за перехожими, поміж якими попадалися чоловіки в тюрбанах, жінки в масках, жінки у вуалі або в чадрі.

— Знаєш, Ліне, я прожив далеко не бездоганне життя. Я робив те, за що мене запросто могли запроторити за ґрати, а в деяких країнах і взагалі позбавити життя. Є багато такого, чим я, можна сказати, не пишаюся. Але по-справжньому соромно мені тільки за один вчинок — за те, що я тоді пройшов повз того чоловіка, хоч у мене були гроші і можливість допомогти йому. І вчинив я так не тому, що мені було соромно за крадіжку, і не тому, що боявся його хвороби. Я не захотів підійти до цього незвичайного чоловіка, що кохав мене і навчив кохати, просто тому, що він був старий... тому що він не був більше гарний.

Він перехилив склянку і почав уважно роздивлятися щось на денці, потім поставив її на стіл так поволі й обережно, наче вона могла вибухнути.

— Merde! Випиймо, друже мій! — вигукнув він і хотів покликати офіціянта, але я зупинив його.

— Я не можу, Дідьє. Я повинен зустрітися з Лайзою в «Скелі», вона попросила мене. І мені вже пора їхати, щоб не запізнитися.