Розділ «Частина IV»

Він зціпив зуби, погамувавши бажання попросити мене про щось чи, може, ще в чомусь зізнатися. Я накрив рукою його долоню.

— Слухай, поїхали разом, якщо хочеш. Це не любовне побачення, а побувати в Джуту завжди приємно.

Він поволі всміхнувся і витягнув руку з-під моєї долоні, дивлячись мені в очі. Потім підняв руку, виставивши вгору пальці. До нас тут-таки підійшов офіціянт. Не дивлячись на нього, Дідьє замовив ще порцію віскі. Коли, заплативши по рахунку, я вийшов надвір, він знову кашляв, притиснувши одну руку до грудей, а другою схопившись за склянку.

За місяць до цього я купив «Енфілд булліт». Адреналін, якого я зазнав у Гоа, не давав мені спокою, і врешті-решт я не втримався і попросив Абдуллу повести мене до механіка, що обслуговував його мотоцикл, таміла на ім’я Гусейн. Він був безтямно закоханий в мотоцикли і майже так само — в Абдуллу. «Енфілд», якого він продав мені, був у пречудовому стані і жодного разу не підвів мене. На Вікрама він справив таке враження, що він тут-таки пішов до цього механіка і теж купив у нього мотоцикла. Іноді ми каталися утрьох, регочучи на всю горлянку і ловлячи ротом сонце.

Залишивши Дідьє в «Леопольді», я помалу поїхав до «Скелі». Карла виїхала з Анджуни, і де вона була тепер, ніхто не знав. Улла сказала, що Карла більше не пише їй, і в мене не було підстав їй не вірити. Отже, Карла зникла в невідомому напрямі. Але щоранку я прокидався з думками про неї, щоночі я відчував, як жаль пронизує моє серце, неначе ніж.

Мої думки звернулися до Хадербгая. Він був начебто задоволений тим, як я вписався в його мафіозну мережу. Я стежив за тим, щоб контрабандне золото без перешкод проходило огляд в місцевих і міжнародних аеропортах, обмінювався з нашими агентами готівкою в п’ятизіркових готелях і в агентствах авіакомпаній і скуповував паспорти в чужинців. Все це була робота, яку білому легко було виконати, не привертаючи до себе зайвої уваги. Цікаво, але, той факт, що я вирізнявся серед індійців, правив мені за маскування. На іноземців ув Індії завжди звертали увагу. За п’ять з гаком тисячоліть своєї історії країна відвикала від випадкових, байдужих поглядів. Із самого початку, тільки-но я з’явився в Бомбеї, на мене або поглядали з подивом, або хмурилися з-під насуплених брів, хоч і без жодної недоброзичливості. Люди витріщали на мене очі з невинною цікавістю і майже завжди з симпатією. І ця посилена увага давала свої переваги: людей цікавило, хто я такий, а не те, чим я займаюся. Іноземці могли прилюдно робити те, що не обійшлося б дарма місцевому людові. Усюди, де я з’являвся,— в готелях і бюро подорожей, в офісах і аеропортах, мене проводжали цікаві погляди, які бачили мене, але не бачили злочинів, які я здійснював на благо великого Хана Хадера.

Минувши мечеть Хаджі Алі, я наддав ходу й замислився над тим, чому Хадербгай жодного разу не висловився з приводу вбивства свого друга і соратника Маджида. Це запитання мучило мене, і мені хотілося б поставити його Хадеру, та коли я обмовився про це, на обличчі його з явилося таке горе, що я замовк і надалі уникав цієї теми. У мене в голові роїлася безліч різних припущень, але я не насмілювався висловити їх, аж почав так почуватися, немов це я зберігаю якийсь секрет. Ми обговорювали з Хадером наші справи й філософські проблеми. І в ході цього обговорення він нарешті відповів на те запитання, яке я поставив йому на причалі Сассуна. Очі його під час бесіди заясніли — може, він був гордий з того, що я засвоїв його уроки. І коли після сповіді Дідьє я їхав до Лайзи, що чекала на мене, я пригадав те пояснення, яке дав мені Хадербгай тиждень тому,— все до останнього слова і до останньої усмішки.

— Отже, ти зрозумів, на якому принципі будується все те, що ми з тобою обговорювали?

— Так,— відповів я.

Того вечора я приїхав до його кам’яниці в Донгрі, щоб розповісти про зміни, які я пропонував запровадити і частково вже вніс до процесу виробництва паспортів у майстерні Абдула Гані. З дозволу Гані, ми розширили його, додавши туди виготовлення ведійських прав, банківських рахунків, кредитних карток і навіть членських квитків різних спортклубів. Хадер дуже прихильно сприйняв всі ці нововведення, та незабаром заходився коло своїх улюблених тем: добро і зло, сенс життя.

— Чи не викладеш ти мені цей принцип? — запропонував він, дивлячись на пругкі струмені водограю.

Поставивши лікті на підлокітники білого плетеного крісла, він підпер руками підборіддя.

— Ага... зараз. Ви говорили, що весь Усесвіт рухається до граничної складності. Так ведеться від початку Всесвіту, й учені називають це «тенденцією до ускладнення». І все те, що підштовхує його до цього — добро, а те, що гальмує,— зло.

— Чудово,— мовив він і всміхнувся, звівши брову.

Як завжди, я не був упевнений, чи означає це, що він схвалює почуте, чи, може, воно насмішило його, а може, й те, і те заразом. Виражаючи певні емоції, Хадер, здавалося, зазнає і цілком протилежних почуттів. Либонь, це стосується нас усіх, та ніколи не можна було з певністю сказати, що почуває або думає про тебе Хадербгай. Всього раз, дивлячись в його очі, я зрозумів його до кінця — це було на сніговій вершині в Афганістані, що називалася Нагорода-За-Печалі. Але тоді було вже запізно.

— І цю кінцеву складність,— додав він,— можна назвати Богом, або універсальним духом, або граничною складністю — що тобі більше до вподоби. Особисто я не бачу причин, чом би не назвати її Богом. Всесвіт рухається до граничної складності, якою і є Бог.

— Але це залишає відкритим запитання, яке я поставив минулого разу: як визначити, що таке добро, а що таке зло?

— Так, пам’ятаю. Я пообіцяв тоді відповісти на це цілком законне запитання пізніше, і тепер дотримуюся обіцянки. Але спочатку скажи: чому не можна вбивати?

— Я взагалі-то вважаю, що бувають випадки, коли можна.

— Он як? — мовив він з тією ж іронічною усмішкою в бурштинових очах.— Ні, дозволь не погодитися з тобою. Вбивати не можна ніколи. В ході нашої дискусії це і тобі стане ясно, а поки що поговорімо про такі вбивства, які ти сам вважаєш неприпустимими. І заразом скажи, чому ти вважаєш їх такими.