Розділ «Частина IV»

— Чому ж казали, що він був Сапною?

— Вороги Абдулли змусили поліцію повірити в це.

— Що за вороги? Хто вони?

— Люди з Ірану. Вороги з його батьківщини.

Я пригадав ту вуличну бійку: ми з Абдуллою проти гурту іранців. Намагався відновити в пам’яті інші подробиці цього дня, але всі думки заглушало гостре відчуття провини — болісний жаль за тим, що не запитав Абдуллу, хто були ці люди й чому ми билися з ними.

— А де справжній Сапна?

— Він мертвий. Я знайшов його. Але тепер він мертвий. Хоч це вдалося зробити для Абдулли.

Я розслаблено відкинувся на подушки, на мить заплющив очі. З носа починало текти, горло боліло. За останні три місяці у мене виробилася стійка звичка — три грами чистого білого тайського героїну щодня. Ломка стрімко наближалася, і я знав, що мене чекають два тижні пекельних мук.

— Навіщо? — запитав я його за хвилю.

— Що ти хочеш сказати?

— Навіщо ви мене розшукали? Навіщо наказали Назіру привезти мене сюди?

— Ти ж працюєш на мене,— відповів він, усміхнувшись.— А зараз для тебе з’явилася справа.

— Боюся, що зараз я ще ні на що не здатний.

У животі почало колоти. Я застогнав і відвернувся.

— Так,— погодився він.— Спочатку тобі потрібно видужати. Але місяців за три-чотири ти зможеш зробити для мене цю роботу.

— А що це за робота?

— Місія. Так, свого роду священна місія — її можна так назвати. Ти умієш їздити верхи?

— Верхи?! Ніколи не мав справи з кіньми. Якщо я можу виконати цю роботу на мотоциклі, то впораюся. Тоді я той, хто вам потрібний.

— Назір навчить тебе їздити верхи. Він був колись найкращим вершником у селі, де жили найкращі конярі провінції Нангархар. Тут неподалік є стайня і пляж. Там ти зможеш навчитися їздити верхи.

— Навчитися їздити верхи...— пробурмотів я, міркуючи, як мені пережити наступну годину, а потім іще одну, адже потім стане ще гірше.