Розділ «Частина IV»

— А як ти дізналась, де я? Як знайшла мене?

— Це зробив твій друг Хадербгай. Він попросив, щоб я привезла тебе сюди.

— Попросив тебе?

— Так,— сказала вона, пильно дивлячись на мене, аж її погляд розвіяв імлу в моїй голові, мов сонячний промінь, що проганяє вранішній туман.

— А де він?

Вона сумно всміхнулася: питання було некоректне. Я вже розумів це: дія наркотиків поступово слабшала. У мене з’явився шанс дізнатися всю правду або ту її частину, яка була їй відома. Якби я поставив їй правильне запитання, вона розповіла б мені все, тому що була готова до цього — ось що означала сила її погляду. Може, вона й любила мене, в усякому разі, це почуття зароджувалося в ній. Але я не зумів поставити потрібне питання: я запитав не про неї, а про нього.

— Не знаю,— відповіла вона, підводячись.— Очікувалося, що він тут буде. Думаю, він скоро з’явиться. Але я не можу чекати: мені треба йти.

— Що? — я підвівся, намагаючись відсунути важкі, мов камінь, штори, щоб бачити її, говорити з нею, не дати їй піти.

— Мені треба йти,— повторила вона, рішуче прямуючи до дверей; там її чекав Назір: його грубі руки, мов гілляки могутнього дуба, стирчали обабіч тулуба.— Нічого не можу вдіяти. До від’їзду треба встигнути дуже багато.

— До від’їзду? Що ти маєш на увазі?

— Я знову виїжджаю з Бомбея. З’явилася робота, дуже важлива, і я... Її треба зробити. Повернуся тижнів за шість-вісім. Можливо, тоді побачимося.

— Це якесь божевілля, нічого не розумію. Краще б ти лишила мене там, якщо все одно покидаєш.

— Послухай,— сказала вона, усміхаючись і намагаючись не втрачати терпіння,— я повернулася тільки вчора, й мені не можна затримуватися. Я навіть в «Леопольд» не їздила. Тільки Дідьє вранці зустріла, він поздоровкався мимохідь і все. Не можу тут залишатися. Погодилася тільки витягнути тебе з цього самогубчого пакту, який ти уклав сам із собою у Гупта-джі. Тепер ти тут, в безпеці, і мені треба їхати.

Вона обернулася до Назіра й заговорила з ним на урду. Я заледве розумів що третє або й четверте слово з їхньої розмови. Слухаючи її, він зареготався й зі звичним презирством поглянув на мене.

— Що він сказав? — запитав я, коли вони замовкли.

— Тобі буде неприємно це чути.

— Але я хочу знати.

— Він думає, що ти не впораєшся. Я сказала йому, що ти припиниш приймати наркотики, переживеш ломку і почекаєш тут, поки я не повернуся. А він не вірить: мовляв, побіжиш шукати дозу відразу, як почнеться ломка. Я заклалася з ним, що це не так.

— На яку суму?

— Тисячу баксів.