Розділ «Частина IV»

— Ні, Ліне, будь ласка! Якщо залишити це без покарання, тоді не буде ніякого сенсу в тому, що я зробив. Це буде просто ганьба — і для мене, й для них. Невже ти цього не розумієш? Я заслужив це покарання. Я сам вирішив свою долю. Я благаю тебе, як друга. Будь ласка, не дозволяй їм писати ще щось про мене. Нехай пишуть про жінок, про сестер,— це так. Але не мордуйте мене, я обрав свою долю і знайшов у цьому спокій. Обіцяй мені, Ліне, що виконаєш моє прохання. Присягнися!

Я вчепився в ромби ґрат і відчував, як холод іржавого металу пронизує мене до самих кісток. Шум у приміщенні нагадував гуркіт зливи, що падає на вбогі покрівлі халуп. Сум, благання, туга, любов, зойки, плач, істеричний сміх — все вчувалося у тому гаморі.

— Присягнися мені, Ліне! — повторив він. У очах його було страждання.

— Ну гаразд, гаразд...— насилу вичавив я. Моє горло не хотіло вимовляти ці слова.

— Ні, присягнися як слід!

— Ну добре! Добре! Присягаюся! Господи, помилуй мене! Я присягаюся, що не допомагатиму тобі.

Він з полегшенням зітхнув і всміхнувся. Краса цієї усмішки пропалила мене наскрізь.

— Спасибі, Лінбаба! — крикнув він радісно.— І не подумай, що я невдячний, але краще не приходь більше до мене. Я не хочу цього. Можеш деколи передавати мені гроші, якщо хочеш, але, будь ласка, не приходь. Тут тепер все моє життя, і якщо ти приходитимеш, мені буде дуже важко. Я думатиму про те, про що тут не можна думати. Спасибі тобі велике, Ліне. Я бажаю тобі щастя.

Він склав руки, благословляючи мене, і нахилив голову. Я більше не бачив його очей. Відпустивши ґрати, він відступив, і натовп відтіснив його, затулив од мене десятками рук і роззявлених ротів. Я побачив, як двері позаду відчинилися, і Ананд полишив приміщення, розтанувши в гарячому літньому мареві. Голова його була високо піднята, плечі мужньо розправлені.

Я вийшов з в’язниці. Волосся моє було мокре, сорочка наскрізь просякла потом. Примруживши очі від яскравого сонця, я озирнув людну вулицю — мені хотілося поринути в цю юрму й не думати про Ананда, що перебуває в камері з наглядачами, про Здорованя Рагула, про побої й воші. Увечері я разом з Прабакером і Джоні Сигаром, двома друзями Ананда, святкуватиму їхнє весілля. А вночі Ананд здригатиметься у неспокійному сні на кам’яній долівці, де повзають кадмали і хропуть сотні в’язнів. І так триватиме п’ятнадцять років.

Доїхавши на таксі додому, я став під гарячий душ, змиваючи зі шкіри липке свербіння спогадів, а потім подзвонив Чандрі Мегті, щоб остаточно домовитися з ним про танцювальний ансамбль, який я найняв для виступу на весіллі Прабакера. Потім набрав номер Кавіти Синг і сказав їй, що Ананд просив нас не розгортати кампанію на його підтримку. Вона сприйняла прохання Аланда з полегшенням. Кавіта всім серцем співчувала йому, але від самого початку боялася, що кампанія зазнає невдачі, і це доб’є його остаточно. Вона була рада також, що Аланд схвалив її статтю про Блакитних Сестер. Історія з сестрами зачаровувала її, вона домовилася з режисером-документалістом, що вони разом відвідають їх у нетрищах. Кавіті хотілося поговорити зі мною про цей проект, голос її іскрився ентузіазмом, але я не міг змусити себе говорити з нею і сказав, що подзвоню їй пізніше.

Я вийшов на свій маленький балкон. У дворику під балконом троє парубків розучували танець з нового боллівудського фільму. Вони реготалися, плутаючись в танцювальних па, рухах, і вибухали переможним галасом, коли їм нарешті вдавалося повторити без помилок цілий пасаж. У іншому дворику декілька жінок, сівши навпочіпки, мили посуд схожими на маленькі анемони мочалками з кокосового волокна, і довгими шматками мила коралової барви. При цьому вони ділилися плітками про ексцентричні звички деяких чоловіків по сусідству і кидали дошкульні зауваження на їхню адресу. До мене долинали вибухи сміху і вереск. Підвівши голову, я побачив старого чоловіка, що сидів біля вікна навпроти. Він дививсь, як я спостерігаю за людьми у дворі. Наші очі зустрілися, я всміхнувся йому. Він похитав головою і відповів мені задоволеною усмішкою.

Моя душевна рівновага відновилася. Я одягнувся і вийшов на вулицю. Обійшовши пункти збору валюти, здобутої на чорному ринку, я зазирнув у паспортну майстерню Абдула Гані, а потім в реформований мною центр обробки контрабандного золота. За яких-небудь три години я скоїв тридцять окремих злочинів, якщо не більше. Здійснюючи їх, я всміхався людям, і вони всміхалися мені. Проте у разі потреби я міг і «вишкірити зуби», як прийнято говорити серед гангстерів, примушуючи людей відскочити і перелякано опустити очі. Я йшов шляхом гунди. Я робив свою роботу як треба, я виглядав як треба. Я розмовляв трьома мовами. Я заробляв гроші і був вільний. Але в найдальшому закутку моєї свідомості, в таємній портретній галереї, з’явився новий образ — Ананд, Що склав долоні в індійському привітанні з сяючою усмішкою, яка була молитвою і благословенням.

Все, що ти сприймаєш на дотик, на смак, очима, нюхом чи навіть думкою, неминуче справляє на тебе враження. На деякі речі — цвірінькання пташки, що пролетіла увечері повз твоє вікно, або квітку, яку помітив у траві краєм ока,— ти навіть не звертаєш уваги, але вони теж впливають на тебе. Інші події — твій тріумф, велике горе чи твоє відображення в очах людини, яку ти щойно штрикнув ножем,— надходять у твою таємну колекцію і назавжди міняють твоє життя.

Отак уплинув на мене й Ананд, що лишився в галереї моєї пам’яті таким, яким я бачив його в найостанніший момент. Я не співчував йому тієї миті, хоч і жалів його, як може жаліти когось лише скута людина. Це не було й соромом, хоча мені було дуже соромно за те, що я не вислухай його, коли він хотів розповісти мені про Рафіка. Це було якесь інше почуття, настільки незвичайне, що я усвідомив його тільки за багато років потому. Це була заздрість. Заздрість навіки закарбувала образ Ананда в моїй пам’яті. Я заздрив його силі, що дозволила йому йти з прямою спиною і високо піднятою головою назустріч довгим рокам страждань. Я заздрив його мужності, спокою в його душі і розумінню себе самого. Хадербгай казав: якщо ми заздримо чомусь гідному, прагнучи піднятися до нього, це наближає нас до мудрості. Сподіваюся, він помилявся. Гадаю, що це наближає до чогось більшого, бо від тієї миті біля тюремних ґрат я прожив ціле життя, але, як і раніше, заздрю примиренню Ананда з долею і мрію про таке ж примирення всім своїм покаліченим і невпокоєним серцем.

Розділ 29

Очі танцівниць були розкосі, мов старовинні мечі, мов крила сокола у польоті, мов стулки мушель, мов листя евкаліпта літньої пори. Ці індійські очі, найгарніші очі на світі, з серйозною зосередженістю дивилися в люстерка, які тримали перед ними помічники. Танцівниці, яких я запросив на весілля Прабакера і Джоні, готувалися до виступу в чайній, котру звільнили для цієї мети. Одягнені в концертні костюми, на які були накинуті скромні шалі, вони з фаховою вправністю наносили останні штрихи на обличчя і підправляли зачіски. Двері завісили простирадлом, але крізь нього в золотистому світлі ламп можна було розгледіти невиразні тіні, що хвилювали уяву і будили бажання в чоловіків, що з’юрмилися надворі.

Аж ось я відкинув простирадло убік, і десять танцівниць з ансамблю кіностудії з’явилися перед публікою. Вони були одягнені в традиційні блузи на короткий рукав; тіла були загорнуті в сарі. Всі костюми були різного кольору: лимонно-жовтого, рубінового, блакитного, як у павича, смарагдового, рожевого, як захід сонця, золотого, темно-фіолетового, срібного, кремового і помаранчевого. Їхні прикраси — нарядні шпильки для волосся, вплетені в коси китиці, сережки, кільця в носі, намиста, ланцюжки на поясі, ручні і ножні браслети — так виблискували в сяєві ліхтарів та електричних ламп, що люди аж очі мружили, дивлячись на них. З кожного браслета звисали срібні аденофори, і коли вони повільною ходою рушили кривулястою вуличкою селища, що принишкло в захваті, їхня хода супроводжувалася дзеленчанням. Потім вони заспівали:

Ая саджан, ая

Ая саджан, ая