Розділ «Частина IV»

Я встав і потягнувся, знову пригадавши сутичку з собаками і хоробрість Тарика. Прямуючи до міста, я почув вибух сміху на вечірці Прабакера і звуки аплодисментів. Що далі я йшов, то тихішою ставала музика, аж поки не перетворилася на слабкий відгомін, як і всякий момент істини.

Ідучи нічним містом, я відчував до нього таку ж любов, як і в ті роки, коли жив у нетрищах. Досвіта я купив газету, зайшов у кав’ярню і добре поснідав, а потім довго сидів і пив чай. На третій сторінці газети була надрукована стаття Кавіти Синг про чудесний дар Блакитних Сестер, як тепер усі називали вдову Рафіка і її сестру. Стаття з’явилася відразу в декількох газетах по всій країні. Кавіта коротко викладала історію сестер і наводила свідоцтва чудесного зцілення хворих завдяки містичним здібностям жінок. Очевидці стверджували, що сестри вилікували пацієнтку, хвору на сухоти, у іншої нібито повністю відновився слух, а хворі легені немолодого чоловіка стали як нові потому, як він торкнувся їхнього небесно-блакитного одягу. Кавіта пояснювала, що прізвисько Блакитні Сестри дали їм шанувальники: коли жінки виходили з коми, їм обом привиділося, ніби вони ширяють у небесах, і це підказало людям ідею назвати їх так. На закінчення Кавіта писала про те, як зустрілася з сестрами і впевнилася в тому, що вони дуже незвичайні люди.

Заплативши по рахунку, я попросив у касира ручку і кілька разів обвів нею статтю. Після цього я узяв таксі і поїхав у в’язницю на Артур-роуд. Почекавши три години, я увійшов у приміщення для побачень. Це була велика кімната, розділена посередині двома ґратчастими перегородками, поміж якими був проміжок завширшки два метри. З одного боку до ґрат припали відвідувачі, а за два метри від них за другими ґратами з’юрмилися в’язні. Їх було душ із двадцять, а нас, відвідувачів, близько сорока. Люди розмовляли шістьма мовами, гамір стояв страшенний, аж я побачив, як до ґрат підійшов Ананд.

— Ананде, Ананде, я тут! — заволав я.

Він помітив мене і розплився в усмішці.

— Лінбаба! Я такий радий бачити тебе! — заволав він у відповідь.

— Ти виглядаєш дуже добре, старий! — крикнув я.

У нього і справді був непоганий вигляд. Я знав, як важко підтримувати його на Артур-роуд і скільки зусиль він витрачає щодня, воюючи з комахами і вмиваючись водою з черв’яками.

— Вигляд маєш просто чудовий! — вигукнув я.

— Арей[134]! Ти теж виглядаєш чудово, Ліне.

Це, звісно ж, було не зовсім так. Я знав, що вигляд у мене стомлений, заклопотаний і винуватий.

— Та ні, я втомився і не виспався. Вчора ми святкували весілля мого друга Вікрама — ти пам’ятаєш його? А потім я гуляв цілу ніч.

— Як Казим Алі? У нього все гаразд?

— Так, все нормально,— відповів я, злегка почервонівши, тому що дуже рідко тепер відвідував цього чоловіка.— Дивися! У мене газета. У ній надрукована стаття про двох сестер, і тебе там згадують теж. Ми можемо використати це, щоб допомогти тобі, прихилити до тебе громадську думку, перш ніж твою справу розглядатимуть в суді.

Його вродливе худорляве обличчя спохмурніло, брови насупилися, утворивши похмуру складку, губи уперто стиснулися.

— Не роби цього, Ліне! — крикнув він.— Ця журналістка, Кавіта Синг, вже приходила до мене, але я нагнав її. Якщо вона ще раз прийде, я знову її прожену. Мені не потрібна допомога, я не хочу, щоб мені допомагали. Я хочу відбути покарання за те, що я зробив.

— Але зрозумій же,— наполягав я,— ці жінки сталі знамениті. Люди вважають їх святими і вірять, що вони творять дива. Тисячі їхніх шанувальників приходять в джопадпаті щотижня. Якщо публіка дізнається, що ти хотів їм допомогти, вона тебе підтримуватиме, і тобі скоротять термін удвічі, а то й більше.

Я так волав, боячись, що він не почує мене в тому гаморі, що охрип. До того ж в цій штовханині було страшенно гаряче, сорочка промокла від поту і прилипла до спини. Чи правильно я його зрозумів? Невже він відкидав допомогу, завдяки якій міг вийти з в’язниці набагато раніше? Без неї йому загрожувало як мінімум п’ятнадцять років. «П’ятнадцять років у цьому пеклі,— думав я, дивлячись крізь ґрати на його насуплене обличчя.— Не може бути, щоб він не розумів цього».

— Не треба, Ліне! — крикнув він голосніше.— Коли я убив Рафіка, я знав, на що йду. Я довго сидів поряд з ним, перш ніж прийшов до цього рішення. Я зробив вибір і повинен відповідати за нього.

— Але я не можу покинути тебе так! Я повинен хоч би спробувати допомогти.