Розділ «Частина IV»

— Ліне, чоловік повинен знайти добру жінку і завоювати її любов. А потім заслужити її повагу. А потім дорожити її довірою. І так повинно бути довгі роки, до самої смерті. Ось в чому вся сіль. Це найголовніша річ на світі. Для цього чоловік існує, яар. Чоловік стає чоловіком тільки після того, як він завоює любов жінки, заслужить її повагу і збереже її довіру, а без цього він не чоловік.

— Скажи це Дідьє.

— А що Дідьє? Його це теж стосується, тільки він повинен завоювати любов гарного хлопчини, а не жінки, от і все. Це стосується всіх нас. Що я хочу тобі сказати: жінку ти вже знайшов. Карла хороша жінка, старий. І ти заслужив її повагу. Вона сама говорила це мені — про холеру і все інше в джопадпаті. Ти буквально нокаутував її цим своїм служінням Червоному Хресту. Вона поважає тебе! Але ти не дорожиш її довірою. Ти не довіряєш їй, Ліне, тому що ти не довіряєш собі самому. І я боюся за тебе, старий. Тому що без хорошої жінки такий чоловік, як ти — як ми з тобою,— тільки шукає лихих пригод, і більше нічого, яар.

До нас зі стурбованим виглядом підійшла Летті, але обожнювання в очах Вікрама розтопило її серце.

— Оголосили посадку, нам пора йти,— сказала вона мені з сумною усмішкою, від якої чомусь щеміло серце.— Ліне, це подарунок від нас обох.

Вона простягнула мені згорнутий у сувій клапоть чорної тканини з метр завдовжки. Розгорнувши, я побачив картку з якимсь написом.

— Це пов’язка, що була у мене на очах на даху поїзда, де Вікрам зробив мені пропозицію. Ми хочемо, щоб ти зберіг її на згадку про нас. А на картці адреса Карли. Вона прислала нам лист з Гоа — вона переїхала в інше місце. Ми написали адресу на той раз, якщо тебе це цікавить. Нехай щастить тобі, любий. Бережи себе.

Я помахав услід, радіючи за них. Проте я був дуже зайнятий роботою і підготовкою до весілля Прабакера, щоб думати над Вікрамовою порадою. А відвідини Ананда у в’язниці відсунули цю проблему ще далі, і голос Вікрама загубився в хорі суперечливих думок, думок і попереджень. Повернувшись з весілля Прабакера, я розгорнув чорну пов’язку з карткою і пригадав ті Вікрамові слова. Я сидів і палив; тиша була така глибока, що я чув шурхіт полотна під своїми пальцями. Спокусливих танцівниць з їхніми прикрасами і аденофорами урочисто посадили в автобус, виплативши їм додаткову винагороду, а дві пари наречених поїхали на таксі в скромний, але затишний готель на околиці міста. Там вони будуть усмак тішитися любощами, бо в нетрищах інтимність непросто забезпечити. Вікрам і Летті були вже в Лондоні, де мали повторити свої обітниці, які для мого друга-ковбоя означали дуже багато. А я самотою сидів у своєму фотелі, аж поринув у сон, і клапоть тканини вислизнув У мене з рук разом з карткою.

Після тих одружень у моєму серці утворилася пустка, і протягом трьох наступних тижнів я намагався заповнити її будь-якою роботою і будь-якими операціями, які міг придумати. Я полетів з черговою партією паспортів до Кіншаси, зупинившись, згідно з інструкціями, в готелі «Лап’єр». Ця убога триповерхова споруда містилася в провулку біля головної вулиці Кіншаси. Ліжко було чисте, але підлога й дерев’яні стіни, здавалося, збиті були з дощок, які одірвали з домовин, викопаних на цвинтарі. У номері висів могильний сморід, який, змішуючись із затхлим вологим повітрям, залишав на вустах недобрий присмак, походження якого важко було збагнути. Я намагався заглушити його, дудлив бельгійське віскі й одну за одною смалив цигарки «Житан». Коридор патрулювали щуролови, що тягали за собою стрибаючі мішки з пацюками. Оскільки шафа вже була зайнята колонією тарганів, я розвісив свій одяг, туалетне приладдя та всі інші речі на гачках.

Першої ж ночі мене розбудили постріли, що прозвучали за моїми дверима. Потім додолу повалилося щось важке,— напевне, чиєсь тіло,— потім почулися кроки, і трупа кудись потягли. Схопивши ножа, я відчинив двері й визирнув у коридор. У дверях інших номерів теж стояли люди європейської зовнішності, що стискали в руках пістолети й ножі. Подивившись одне на одного й на кривавий слід, що тягнувся уздовж коридору, ми як по команді мовчки зачинили двері.

Після Кіншаси я побував з такою ж місією на острові Маврикій, у місті К’юрепайп, де готель був набагато зручніший і спокійніший. Називався він «Мандарин» і з дороги, що простувала через класичний англійський парк, скидався на шотландський замок, бо мав декілька веж. Інтер’єри, проте, були витримані в стилі китайського бароко — готель нещодавно придбала сім’я з Китаю. Сидячи під паперовими ліхтариками і величезними драконами, я смакував китайську броколі з солодким горошком, шпинат із сиром і часником, коржики із соєвого сиру і гриби в соусі з чорної квасолі, милуючись з вікна зубчастими мурами, готичними арками і садом, що потопав у трояндах.

Я повинен був зустрітися з двома індійцями, що переселилися сюди з Бомбея. Вони приїхали за мною на жовтому «БМВ». Не встиг я сісти на заднє сидіння і поздоровкатися з ними, як водій так зірвався з місця, що шини аж завищали, а мене жбурнуло на спинку сидіння. Хвилин з п’ятнадцять автомобіль мчав звивистими вуличками, натужно скрегочучи гальмами на закрутах. Коли кісточки моїх пальців, що вчепилися в спинку сидіння, вже геть побіліли, ми зупинилися в якомусь занедбаному парку, де перегрітий мотор нарешті вимкнули, і він замовк. У машині запанувала тиша.

— О’кей, давай книжки,— сказав водій, обернувшись до мене.

— З собою у мене їх немає! — огризнувся я крізь зуби.

Мої попутники подивилися один на одного, потім на мене. Водій підняв чорні окуляри на лоба, продемонструвавши мені свої очі. Судячи з їхнього вигляду, він вимочував їх ночами в склянці брунатного оцту.

— У тебе немає книжок?

— Немає. Я кілька разів намагався сказати вам це, поки ми мчали в цей парк, але ви повсякчас повторювали «Спокійно! Спокійно!», не слухаючи мене. Сподіваюся, ви нарешті заспокоїлися?

— Я зовсім не спокійний, хлопче,— заявив той, що сидів коло водія. У його дзеркальних окулярах я побачив своє відображення. Воно мені не сподобалося.

— Це ідіотизм! — сказав я, перейшовши на хінді.— Мчати невідомо куди, наче за нами женуться копи! Паспорти у мене заховані в цьому смердючому готелі. Мені треба було переконатися, що ви дійсно ті зарізяки, за яких себе видаєте. А зараз я переконався, що ви таки справді зарізяки і мізків у вас не більше, ніж у двох мух, що паруються на яйцях безпритульного пса.

Обоє витріщилися на мене, мов телята. Симптоми важкого похмілля на їх лицях розчинилися в усмішках.