Розділ «Частина IV»

— Я маю на увазі, чому ти тут? Адже завтра у тебе великий день. Я думав, ти сьогодні влаштовуєш парубочий вечір в джопадпаті.

— Так, влаштовуватиму, але після цієї розмови,— відповів він, нервово стискаючи в руках кермо.

Він відчинив двоє передніх дверцят — ніч була задушлива. Вулицею гуляли батьки з дітьми, молоді подружжя і самотні люди, що шукали прохолоди. Було так людно, що відчинені дверцята заважали перехожим тож Прабакер зачинив їх.

— У тебе все гаразд?

— О так, Ліне. У мене все чудово,— запевнив він. Потім, подивившись на мене, додав: — Ні, баба, відверто кажучи, нічого не чудово.

— А в чому справа?

— Ну, як тобі про це викласти? Адже ти знаєш, Лінбаба, що завтра я беру шлюб з Парваті. Повинен сказати, баба, перший раз я побачив мою Парваті шість років тому, коли їй було тільки шістнадцять років. У той перший раз, коли вона прийшла в джопадпаті, до того, як у її тата Кумара була чайна, вона жила в маленькій хатині з мамою і татом і сестрою Ситою, у якої весілля з Джоном Сигаром. І в той перший раз вона несла глек з водою з нашого джерела. Вона несла його на голові.

Він помовчав, спостерігаючи за мешканцями «акваріума», що пропливали за шибами автомобіля. Пальці його барабанили по рульовому колесу, обтягнутому леопардовою шкірою. Я теж мовчав, не кваплячи його.

— Що б там не було,— провадив він,— а я дивився, як вона намагається нести цей важкий глек по нашій кривій доріжці. А цей глек, напевно, був дуже старий, з дуже слабкої глини вже, тому що він раптом розпався на шматочки, і вся вода вилилася на неї. Вона кричала і кричала, дуже голосно. А я дивився і дивився на неї і відчув...— він затнувся.

— Співчуття до неї? — підказав я.

— Ні, баба.

— Ну, а що ж? Тобі стало шкода її?

— Нітрохи, баба! Мені стало тісно в штанях. Я відчув ерекцію — ну, це коли прутень у тебе стає великий, твердий і тупий, як твої міркування.

— Господи, Прабу, уяви собі, я знаю, що таке ерекція,— пробурчав я.— Але що було далі?

— Нічого не було,— трохи боязливо сказав він, здивований моїм роздратованим тоном.— Але тільки з того разу я ніколи не забуваю моє велике тверде почуття до неї. А зараз, коли я готуюся одружуватися, це велике почуття стає більше і більше.

— Ну, то в чому ж справа?

— Я хочу запитати тебе, Ліне...— насилу вичавив він. Великі сльози потекли з очей Прабакера, падаючи йому на коліна. Заїкаючись і ридаючи, він казав: — Вона дуже гарна, Ліне, а я такий куций і маленький. Ти думаєш, з мене вийде хороший сексуальний чоловік?

Я сказав, що маленький — той, хто ненавидить інших людей, а великий — той, хто любить їх, і що він один з найбільших чоловіків, яких я знаю, тому що в ньому немає ні краплі ненависті. Я сказав йому: що довше я його знаю, то більше і більше він мені до душі, і пояснив, як рідко це буває. Я жартував і намагався розсмішити його, поки його звичайна усмішка осяяла його кругле обличчя. Врешті-решт він, переможно сигналячи, поїхав у нетрища влаштовувати свій парубочий вечір.

Я не повернувся до «Леопольда». Натомість я пішов по Насипу мимо свого будинку до нетрищ Прабакера на Кафф-Парейд. Я дійшов до того місця, де ми з Тариком билися колись зі зграєю диких собак. Там, як і раніше, були складені штабелем дошки і купи каміння. Я закурив і сів, спостерігаючи за тим, як жителі нетрищ простують поночі до своїх осель. Я всміхнувся, пригадавши усмішку Прабакера. Я завжди всміхався йому у відповідь, неначе дивився на веселу здорову дитину. Потім у мерехтливому світлі ліхтарів із хмари тютюнового диму почало випливати обличчя Модени, але відразу ж розтануло, так і не сформувавшись до кінця. У селищі почулася музика. Молодики, що поверталися додому, відразу ж почали пританцьовувати. Це розпочався парубочий вечір Прабакера. Він запросив і мене, але я не міг змусити себе піти. Я сидів достатньо близько, щоб чути музику і отримувати задоволення від їхніх веселощів, але достатньо далеко, щоб не брати участі в них.

Багато років казав я собі, що не зрадив ту актрису, бо кохання до неї зробило мене сильним, додало мені снаги. Але Модена якимсь чином змусив мене побачити правду: не любов до неї додавала мені сили, дозволяючи терпіти і мовчати, й не моє хоробре серце, а упертість, горда безрозсудна упертість. У ній не було нічого шляхетного. Та й чи не став я таким, як і вони, хоч і зневажав їх? Коли героїновий дракон вгризався у мене своїми іклами, я перетворювався на дуже маленького, навіть крихітного чоловічка. Такого маленького, що йому потрібен був пістолет. Я тримав під дулом пістолета інших людей, нерідко жінок, і все це заради грошей. Заради грошей. Хіба відрізнявся я при цьому від Мауриціо, що заради грошей кидався з ножем на жінок? І якби під час одного з цих нальотів копи пристрелили мене, як я і чекав, моя смерть засмутила б людей не більше, ніж мене засмутила загибель цього божевільного італійця.