Розділ «Частина IV»

— Мені він подобався,— сказав Абдулла.

— Так? Ти мене дивуєш.

— Чому?

— Не знаю,— відповів я.— Він був такий... боязкий.

— Він був би добрим солдатом.

Брови у мене полізли на лоба. Модена був, як мені здавалося, не просто боязким, а навіть слабким чоловіком, і слова Абдулли мене спантеличили. Я тоді не розумів, що добрий солдат не той, що може бозна-що укоїти, а той, що може все витерпіти.

І коли всі кінці цієї історії були пов’язані або обрубані, коли Улла полетіла до Німеччини, Лайза переїхала на нову квартиру і всі балачки про Модену, Мауриціо й Уллу поступово затихнули, зниклий таємничим чином іспанець згадувався мені найчастіше. Протягом двох наступних тижнів я зробив два «подвійні перельоти» в Делі і назад, а потім злітав до Кіншаси з десятьма новенькими паспортами для помічників Абдула Гані, та в цій колотнечі переді мною, як на екрані, часто спливало обличчя Модени, я уявляв, як він дивиться на Уллу, а вона йде собі, прихопивши грошенята і кидаючи його напризволяще. Коли вона увійшла до кімнати, він, мабуть, подумав: «Я врятований». Але що він побачив у її очах? Жах, звісно, але що ще? Може, огиду чи щось і страшніше? Може, вона відчувала полегшення? Була рада позбутися його? Я не міг уявити, що він відчував, коли вона відвернулася і вийшла, зачинивши по собі двері й лишивши його там.

У в’язниці я закохався в актрису, яка брала участь в популярній телепрограмі. Вона приходила до нас давати уроки акторської майстерності і керувала тюремним драмгуртком. Ми, як ото мовиться, знайшли одне в одному споріднену душу. Вона була успішною актрисою. Я був письменником. Я бачив, як в її рухах і жестах оживають придумані мною слова. Ми розмовляли з нею мовою ритму і натхнення. За якийсь час вона зізналася, що кохає мене. Я відразу повірив їй, і вірю й зараз. Декілька місяців ми давали вихід нашим почуттям, використовуючи ті часини, які вдавалося урвати поміж заняттями драмгуртка, і обмінюючись довгими листами, що переправлялися через нашу підпільну систему таємного листування.

Скінчилося все недобре. Мене кинули в карцер. Не знаю, звідки тюремники дізналися про наші стосунки, але вони відразу почали випитувати у мене подробиці. Вони були розлючені. У тому, що актриса протягом декількох місяців підтримувала зв’язок з в’язнем, вони вбачали неповагу до їхнього авторитету і, можливо, приниження їхньої чоловічої гідності. Вони били мене палицями, кулаками і чобітьми, вимагаючи, щоб я зізнався, що ми були коханцями,— тоді вони могли б висунути їй офіційне звинувачення. На одному з допитів вони показали мені її фотографію, рекламний кадр, який вони знайшли в приміщенні драмгуртка. Вони сказали мені, що я повинен лише кивнути, і тоді вони припинять мене бити. «Тільки один кивок, і всі твої муки закінчаться,— кричали вони, тримаючи фотографію перед моєю скривавленою фізіономією.— Кивни — і все!»

Але я ні в чому не зізнався. Я зберігав її образ у своєму серці, й вони не змогли б дістатися до нього, навіть якби здерли з мене шкіру чи геть поламали мені кістки. Одного разу, коли я сидів у своєму одинаку, зализуючи рани на обличчі і вправляючи зламаний ніс, оглядове віконце в дверях відчинилося, і через нього на підлогу пурхнув лист. Віконце зачинилося. Я насилу підняв листа і сяк-так доповз назад до ліжка. Це був лист від неї, з вибаченнями і якнайкращими побажаннями. Вона зустріла доброго чоловіка, писала вона. Він музикант. Друзі умовили її порвати зі мною, тому що я відсиджував двадцятирічний термін і у нас не було майбутнього. Вона полюбила того музику і збиралася вийти за нього заміж, коли його симфонічний оркестр повернеться з турне. Вона шкодувала, що у нас все так скінчилося, але сподівалася, що я зрозумію. Ми ніколи більше не побачимося, але вона бажає мені всього найкращого в житті.

Кров текла з мого лиця на сторінки листа. Охоронці прочитали того листа, перш ніж підкинути його мені. Я чув, як вони сміються за дверима моєї камери. Їм здавалося, що вони отримали таким чином перемогу наді мною. Цікаво, подумав я, витримав би цей її музикант отакі муки заради неї чи ні? Може, і витримав би. Сказати, що у людини в душі, можна лише потому, як почнеш забирати у неї надію за надією.

І в ці тижні по смерті Мауриціо обличчя Модени — точніше, моє уявлення про його скривавлене обличчя із застиглим поглядом і кляпом в роті — почало змішуватися з моїми власними спогадами про те втрачене кохання. Сам не знаю чому. Здавалося б, не було причини пов’язувати долю Модени з моїм життям. Проте це відбувалося в моїй свідомості, тож у мені наростала якась пітьма, що була надто вже холодна, щоб знайти свій вираз у гніві або печалі.

Я намагався боротися з цим почуттям, завантажуючи себе роботою. Знявся ще в двох боллівудських фільмах — в ролі гостя на вечірці й у вуличній сценці. Зустрівся з Кавітою, умовив її відвідати Ананда у в’язниці. Майже щодня я разом з Абдуллою тягав залізо, займався боксом і карате. Час від часу я проводив день в своїй колишній клініці в нетрищах. Допомагав Прабакеру і Джоні в підготовці до весілля. Слухав лекції Хадербгая, з головою поринув у книги, рукописи і пергаменти в бібліотеці Абдула Гані, розглядав стародавні порцелянові вироби з гравіюванням з його колекції. Але ніякі заняття і навантаження не могли розвіяти ту холодну пітьму, що утворилася усередині мене. Поступово понівечене обличчя іспанця і його очі, що благали порятунку, злилися з моїми особистими спогадами, з кров’ю, що крапала на листа, з мовчазним відчайдушним зойком, що рвався з моєї душі. Такі епізоди залишаються в найпотаємнішому куточку нашого серця,— туди приходить умирати наше кохання, мов той звір, що заповзає перед смертю в хащі. Тільки там наша гордість дозволяє собі виплакатися. І в ці самотні ночі та переплутані у моїй свідомості дні переді мною повсякчас стояло обличчя Модени, його очі, що дивляться на двері.

Поки я працював і міркував, у «Леопольді» все змінилося. Наше колишнє товариство розпалося. Карла виїхала, Улла виїхала. Модена виїхав і можливо, помер. Мауриціо, понад усякий сумнів, помер. Одного разу, поспішаючи у якійсь справі, я проходив мимо ресторану і зазирнув у двері. Жодного знайомого я не побачив, окрім Дідьє, який стоїчно просиджував щовечора за своїм улюбленим столиком, прокручуючи свої операції і пригощаючись час від часу за рахунок знайомих. Поступово навколо нього зібралося нове товариство. Лайза Картер привела якось Калпану Аєр, і молода асистентка режисера стала часто відвідувати заклад. Часто забігали перекусити, випити кави або пива Летті з Вікрамом, що активно готувалися до весілля. Одного разу Кавіта Синг прийшла разом з двома молодими співробітниками, журналістами Анваром і Диліпом, яких зацікавило, що це за ресторан такий. Крім Кавіти, вони зустрілися тут з Лайзою, Калпаною, Летті й трьома німкенями, яких Лайза найняла зніматися в черговому фільмі. Анвар і Диліп були вільними і життєрадісними молодими людьми. Провівши вечір в товаристві сімох вродливих, розумних, енергійних молодих жінок, вони почали бувати в «Леопольді» щодня.

Атмосфера в «Леопольді» стала іншою, ніж за Карли Сааранен. Властиві їй розум, проникливість і дотепність надихали її друзів на серйозні бесіди, забарвлені тонким гумором. Тепер же тон задавав Дідьє з його екстравагантним сарказмом і схильністю до всього вульгарного і непристойного. Сміялися, можливо, частіше і голосніше, але жарти і дотепи не западали в пам’ять, як раніше.

Одного разу увечері, за декілька тижнів потому, як Мауриціо відправився на поживу таємничим тварюкам Хасана Обікви, і наступного дня після весілля Вікрама і Летті, ми сиділи в «Леопольді». Панувала веселість, як на пташиному базарі, всі пронизливо вищали, реготали і махали руками, наче крилами. Раптом я побачив у дверях Прабакера, що робив мені знаки. Я вийшов до нього, й ми сіли в його таксі.

— Що сталося, Прабу? Ми тут святкуємо одруження Вікрама і Летті — вони вчора розписалися.

— Так, Лінбаба. Прошу вибачення, що засмутив молодят.

— Та ні, молодят не засмутив, вони вже полетіли до Лондона, До батьків Летті. Але що сталося?

— Де сталося?