Розділ «Частина IV»

Абдулла подзвонив своєму другу по телефону і попросив його подивитися, що коїться в готелі.

— Де гроші? — запитав я.

Вона мовчала.

— Де гроші, Уїло? Дай їх мені.

Вона звелася на ноги з поміччю Лайзи і пішла в спальню. За декілька секунд вона повернулася з сумкою для авіаподорожей. Вона вручила мені сумку з дивним виразом на обличчі — й кокетливим, і неприязним. Я відкрив сумку і витягнув декілька пачок стодоларових банкнотів. Відлічивши двадцять тисяч, я поклав решту назад у сумку і повернув її Уллі.

— Десять тисяч Хасану,— пояснив я.— П’ять тисяч на те, щоб купити тобі новий паспорт і квиток до Німеччини. П’ять тисяч на те, щоб навести тут лад і винайняти Лайзі нову квартиру в іншому кінці міста. Решта твої. І Модени, якщо він уціліє.

Вона хотіла щось відповісти, але в двері тихо постукали. Увійшов наш нігерійський друг Хасан Обіква. Він тепло поздоровкався зі мною і Абдуллою. Як і всі ми, Хасан цілком акліматизувався в Бомбеї і носив товстий сержовий піджак і джинси кольору темно-зеленого скла. Стягнувши ковдру з Мауриціо, він зігнув і розігнув руку мертвяка, ущипнув його і понюхав.

— У мене є непогана упаковка,— сказав він, кинувши на підлогу рулон товстого поліетилену.— Треба зняти з нього одяг, а також персні, ланцюжки — все, що на нім є. Щоб це був просто якийсь невідомий. Зуби ми витягнемо вже на місці.

Коли я нічого не відповів, він підняв голову і побачив, що я дивлюся на жінок. Обличчя їхні застигли від жаху.

— Може... ти поведеш Уллу в душ? — запропонував я Лайзі.— І прийми душ сама. Ми тут недовго...

Лайза одвела Уллу до ванни і ввімкнула душ. Ми поклали Мауриціо на розгорнутий поліетилен і роздягнули його. Шкіра його була тьмяна, бліда, в деяких місцях навіть сіра. У житті Мауриціо був високим, ставним чоловіком. Мертвий і голий, він здавався худим і мізерним. Напевно, його слід було пожаліти. Навіть той, кого ми ніколи і ніскільки не жаліли за життя, заслуговує жалості, коли він лежить мертвий перед нами. Жалість — різновид любові, яка нічого не вимагає навзамін і є своєрідною молитвою. А за небіжчика треба молитися. Серце, що припинило битися, застиглий купол грудей, згаслі свічки очей — все потребує молитви. Кожен мрець — зруйнований храм, і дивлячись на нього, ми повинні пожаліти його і помолитися за нього.

Але мені не було шкода Мауриціо. «Ти отримав те, що заслужив»,— думав я, загортаючи його в поліетилен. Я почувався бридким і мерзенним, але ця думка сама промкнулася в мій мозок, наче шепіт, що пробігає розгніваним натовпом. «Ти отримав те, що заслужив».

Хасан привіз великого кошика на коліщатках, з тих, що використовуються в пральні. Ми закотили його до кімнати. Тіло Мауриціо почало холонути, коли його запихали до кошика, руки і ноги його аж хряскали. Ми спустили його східцями і викотили надвір, де стояв фургон Хасана для доставки харчів у гетто. Ніхто нас не помітив. Завантаживши тіло У фургон, ми закидали його зверху рибою, хлібом і городиною.

— Спасибі тобі, Хасане,— сказав я і, тиснучи його долоню, вклав у неї десять тисяч доларів, які він поклав у внутрішню кишеню піджака.

— Нема за що,— озвався він густим басом, що викликав трепет у всіх бомбейських негрів.— Я дуже радий зробити це для тебе, Ліне. Тепер ми нарешті квити.

Він кивнув Абдуллі й подався до свого автомобіля. З кабіни фургона висунувся Рагім. Він широко всміхнувся мені і, ввімкнувши запалення, рушив з місця. Хасан дав йому від’їхати на кількасот метрів і подався за ним. Надалі в розмовах з нами ім’я Мауриціо вони ніколи не згадували навіть пошепки. Ходили чутки, що в центрі африканських нетрищ Хасан викопав глибочезний котлован. Одні говорили, що в нім живуть полчища щурів, інші заявляли, що він повний крабів, треті стверджували, що Хасан тримає там величезних свиней. Але всі сходилися на тому, що час від часу цим голодним істотам, хто б вони не були, кидають шматки чергового трупа.

— Грошима ти розпорядився грамотно,— зауважив Абдулла з непроникним виразом обличчя, дивлячись услід автомобілю.

Повернувшись у квартиру, ми полагодили замок, щоб можна було спокійно покинути її із замкнутими дверима. Абдулла подзвонив комусь зі знайомих і домовився, що наступного дня сюди прийдуть люди, розпиляють кушетку і винесуть їх в мішках на смітник, а також почистять килим і наведуть лад у помешканні.

Не встиг він покласти трубку, як телефон задзвонив. У його друга в Дадарі були новини для нас. У готелі знайшли Модену і відправили його до лікарні. Друг поїхав у лікарню і дізнався, що поранений пацієнт вже втік. Бачили, як він сів у таксі і помчав на повній швидкості. Лікар, що оглядав його, не був певен, що Модена доживе до ранку.

— Знаєш, що дивно? — сказав я Абдуллі, коли він повідомив мені це.— Я знав Модену досить добре, зустрічався з ним в «Леопольді» разів сто, напевно. Але я не пам’ятаю його голосу. Коли я намагаюся пригадати, як він звучить, у мене в голові не виникає ніяких звуків — ну, ти розумієш, що я маю на увазі.