Розділ «Частина IV»

Всі ці думки крутилися у мене в голові, мов сталеві кульки в руці капітана Квіга[133]. Той ніж вибив мене з колії. Я пригадав усі свої бійки, знову відчув, як ніж входить у моє тіло, відчував його усередині. Та ненависть була наче опік — вона лишається з тобою назавжди. Думка про це була найбридкішою думкою на світі. Я струснув головою, глибоко вдихнув і знову подивився на тіло.

Ніж проткнув легеню і встромився в серце. У будь-якому разі, Мауриціо помер відразу — судячи з усього, він не ворушився потому, як упав на кушетку. Затиснувши в кулаці його густе чорне волосся, я підвів його голову. Мертві очі були розплющені, зуби вишкірені в злобній усмішці, Крові було напрочуд мало. Тканина кушетки вже ввібрала калюжу, ще утворилася на ній. «Кушетки треба позбутися»,— промайнула у мене думка. Килим майже не постраждав, його можна було вичистити. Решта теж була неушкоджена, хіба що зламана ніжка столика для кави та понівечений замок на дверях. Я глянув на жінок.

На обличчі Улли була рана від вилиці до підборіддя. Вона була неглибока, і я був певен, що вона хутко загоїться, але шрам залишиться. Я промив рану і заклеїв її пластиром. Вона понівечила красу Уллиного лиця, та не знищила її. Але очі її були аномально розширені, в них закляк жах. На кушетці поряд з нею лежало лунгі. Я накинув його Уллі на плечі, а Лайза дала їй чашку гарячого солодкого чаю. Коли я накрив тіло Мауриціо ковдрою, Уллу почало трясти. Обличчя її скривилося, як від болю, і вона, отямившись від шоку, заплакала.

Лайза була спокійна. На ній був пуловер і джинси — таке вбрання гарячої літньої пори носили місцеві дівчата. Під оком у неї чорнів синець. Коли Улла більш-менш заспокоїлася, ми з Лайзою вийшли в передпокій, де Улла не могла нас чути. Лайза узяла цигарку, прикурила від мого сірника і, затягнувшись, підняла голову і вперше, відтоді як я прийшов, подивилася мені в обличчя.

— Добре, що ти прийшов, що ти тут. У мене не було виходу. Мені довелося зробити це, тому що...

— Припини, Лайзо! — кинув я спокійно і м’яко.— Ти нічого не робила. Це вона штрикнула його, бачу по її очах. Я знаю цей погляд. Подумки вона переживає ту мить. Це мине, але не відразу. Ти намагаєшся вигородити її, але немає сенсу захищати Уллу від мене.

Вона всміхнулася. Це була гарна усмішка — з поправкою на обставини. Якби поряд з нами не валявся труп, я визнав би її чарівною.

— Я не хочу, щоб вона постраждала, от і все,— мовила Лайза. Вона стиснула губи, обернувши усмішку тонкою гіркою рискою.

— Я теж не хочу цього. То що ж усе-таки сталося?

— Він вдерся сюди і накинувся на неї з ножем. Він був геть некерований — очевидно, прийняв гарну дозу. Він кричав на Уллу, а вона нічого не могла відповісти. Здається, думала ще менше, як він, і теж усяку дурню. Вона провела зі мною близько години до його приходу і розповіла мені, що сталося з Моденою. Це... це досить страшна історія, Ліне, то й не диво, що вона була безтямна. Ну, значить, Мауриціо удерся, розмахуючи ножем, як маніяк, і накинувся на Уллу. На нім була кров — напевно, кров Модени. Загалом, просто жах. Я схопила на кухні ножа і кинулася на нього, але він луснув мені в око, і я сіла на кушетку. Він осідлав мене і замахнувся стилетом, але тут вже Улла не розгубилася. Він помер за одну секунду. Присягаюся тобі. Одна секунда — і його немає. Подивився на мене і помер. Вона врятувала мені життя, Ліне.

— Перш за все, це ти врятувала їй життя, Лайзо. Коли б не ти, на кушетці валявся б її труп, а не Мауриціо.

Її почало трясти. Я обійняв її і тримав, поки вона не заспокоїлася. Потім я приніс їй з кухні стільця, Лайза знесилено опустилася на нього. Зробивши декілька телефонних дзвінків, я врешті-решт зловив Абдуллу. Коротко пояснивши йому, що сталося, я попросив його знайти Хасана Обікву в африканському гетто і приїхати сюди разом з ним на машині.

Поки ми чекали їх, Уллу покинули останні сили і потягнуло на сон, але я не міг дозволити їй заснути, поки ми не покінчимо з цією справою. Тоді вона почала плутано розповідати нам історію Модени і Мауриціо із самого початку.

Мауриціо познайомився з Себастьяном Моденою в Бомбеї, де вони обидва були сутенерами і поставляли клієнтам іноземок. Він був єдиним сином заможного флорентійського подружжя. Батьки Мауриціо загинули в авіакатастрофі, коли він був ще дитиною. Виховували його далекі родичі, про що він неодноразово розповідав Уллі, коли напивався. Вони були байдужі до хлопчика і лише з почуття обов’язку прийняли його у свою родину. У вісімнадцять років Мауриціо втік від них до Каїра, прихопивши з собою гроші, першу частку свого спадку. До двадцяти п’яти років він розтратив усе, що залишили йому батьки. Родичі порвали з ним — і не тільки через нескінченні скандали, якими супроводжувався його вояж по країнах Близького й Середнього Сходу, але і тому, що без копійки в кишені він їм був не потрібний. У двадцять сім років він був уже в Бомбеї, де здобував кошти для існування, торгуючи повіями з Європи.

Навернув його до сутенерства похмурий тридцятирічний іспанець Себастьян Модена. У нього були налагоджені зв’язки з багатими арабськими й індійськими клієнтами. Його непоказна худорлява статура і боязкі манери допомагали клієнтам подолати страх і недовіру. Історія його життя відрізнялася від біографії Мауриціо. Один з тринадцяти дітей в сім’ї циганів Андалузії, Модена почувався найменшим цуценям у виводку. Освіту він здобув не стільки в школі, скільки в кримінальному середовищі, і заробляв на життя шахрайством і дрібними крадіжками в Туреччині, Ірані, Пакистані й Індії. Він існував за рахунок туристів, не обдираючи їх дочиста і не затримуючись довго на одному місці. Зустрівши Мауриціо, він два роки був його помічником — шукав для нього клієнтів.

Так могло б тривати й далі, але одного разу Мауриціо привів з собою в «Леопольд» Уллу. Вони перезирнулися, й Улла зрозуміла, що Модена закохався в неї. Вона заохочувала його почуття, тому що це було корисно для справи. Мауриціо викуіпив її у мадам Жу і вирішив якнайшвидше повернути гроші, що заплатив за неї. Він вимагав від охопленого пристрастю Модени, щоб той здобував для Улли не менше двох клієнтів щодня, поки вона не виплатить борг. Модена просив Мауриціо звільнити Уллу від цього зобов’язання, але італієць відмовлявся, висміюючи його любов до повії.

...Пролунав стукіт в двері, і Улла замовкла. Це був Абдулла, одягнений, як завжди, у все чорне. Він увійшов швидко і мовчки, ніби тінь, породжена самою ніччю. Пхнувши мене в бік на знак вітання, він ласкаво кивнув Лайзі. Та у відповідь підійшла до нього і поцілувала в щоку. Піднявши ковдру, Абдулла поглянув на тіло. Похитав головою і опустив кутки рота, як фахівець, що визнає високу якість роботи, а потім пробурмотів молитву.

— Хасан зараз зайнятий, приїде за годину,— сказав він.

— Ти сказав йому, навіщо він мені потрібний?

— Він в курсі,— відповів Абдулла, усміхнувшись і звівши брову.