Розділ «Частина IV»

— Двері виламані,— відповіла вона слабким голосом.— Він вибив замок.

— Тоді присуньте що-небудь до дверей і не відчиняйте, поки я не приїду.

— З Уллою недобре. Вона зовсім розклеїлася.

— Ми розберемося з цим. Поки що забарикадуйте двері. Не дзвони більше нікому. Ні з ким не розмовляйте і нікого не впускайте. Зроби дві чашки кави з молоком і цукром — більше цукру, по чотири шматки — і випийте його з Уллою. І дай їй чого-небудь міцного, якщо вважаєш, що це допоможе. Не панікуйте і чекайте мене. Я буду через десять хвилин.

Я мчав крізь пітьму, петляв у мереживі вогнів, проскакував транспортні затори — і нічогісінько не відчував, ні страху, ні неспокою, ні збудження. У мотоциклістів існує вислів «гнати на червоному», що означає їзду на такій швидкості, коли стрілка спідометра повсякчас зашкалює, не покидаючи зони максимальних значень, зафарбованих червоним. Ми так і жили — Карла, Дідьє, Абдулла і я, і Лайза, і Мауриціо, кожен по-своєму,— тобто гнали на червоному, коли стрілка застигає в небезпечній червоній зоні.

Найманець-голландець в Кіншасі сказав мені якось, що він перестає ненавидіти себе тільки тоді, коли йде на ризиковану авантюру і діє, ні про що не думаючи й нічого не відчуваючи. Я вислухав його зізнання з досадою, бо дуже добре знав, що це означає. Тієї ночі я мчав на мотоциклі, плив крізь ніч, і в серці у мене був повний штиль, я майже примирився зі світом.

Розділ 28

У першій же бійці на ножах я зрозумів, що люди діляться на тих, що вбивають, щоб вижити, і тих, що живуть, щоб убивати. Ті, котрим подобається вбивати, вступають в сутичку азартно і запекло, але перемагають зазвичай ті, хто бореться за своє життя. Якщо вбивця-маніяк відчуває, що програє, його запал згасає, а людина, що прагне вижити, в цій ситуації починає битися ще запекліше. І, на відміну від звичайної сутички на кулаках, стимул, що спонукав людину узятися за ножа, не пропадає і після бійки — яку того, хто переміг у кривавому зіткненні, так і в того, хто програв. Але факт залишається фактом: прагнення порятувати своє життя виявляється сильнішим од бажання відняти його.

Вперше мені довелося взятися до ножа у в’язниці. Як і в більшості тюремних бійок, почалося все банально, а скінчилося круто. Моїм супротивником був загартований у сутичках ветеран. Він був одним з тих, хто оббирав інших — тобто силоміць забирав у слабших гроші і тютюн. В’язні боялися його, а оскільки він був не дуже розумний, то плутав страх з повагою. Я зневажаю таких покидьків за жорстокість і боягузтво. Мені ніколи не зустрічалися по-справжньому сильні люди, які жили б за рахунок слабших. Вони ненавидять цих здирників майже так само, як ті ненавидять їх.

Я не був мазуном. Я виріс у робітничому передмісті з його суворими законами і змалечку звик битися. Але у в’язниці про це спочатку ніхто не здогадувався, тому що у мене не було тюремного стажу, я вперше потрапив за ґрати. Ба більше, я був інтелігентом, що відразу відчувалося з того, як я говорив і тримався. Деякі поважали мене за це, інші насміхалися, але ніхто не боявся. Проте двадцятирічний термін за збройні пограбування у поєднанні з важкою примусовою працею примушували людей замислюватися. Я був темною конячкою. Було неясно, як я поведуся у важкій ситуації, і багатьом хотілося це перевірити.

Випробування з’явилося переді мною з вишкіреними зубами і дико витріщеними очима — ну чистісінько тобі скажений пес, та ще й ніж у руці. Він напав на мене в тюремній пральні, у єдиному місці, якого не було видно з вузького містка між кулеметними вежами, де ходили чергові охоронці. Це був раптовий, нічим не спровокований напад, що називався на тюремному жаргоні «ударом нишкома». У нападника був кухонний ніж, якого він з безмежним терпінням заточував об кам’яну підлогу своєї камери. Ніж був достатньо гострий, щоб поголитися чи без зусиль перерізати горло. До того як потрапити у в’язницю, я ніколи не носив з собою ножа і не брав участі в різанині. Але тут не минало дня, щоб кого-небудь не штрикнули, і досвідчені в’язні радили мені запастися зброєю. «Краще мати при собі ножа, хай він і не згодиться,— говорили вони,— ніж опинитися в ситуації, коли він потрібний, а у тебе його немає». Я знайшов гострого шворня з палець завтовшки і завдовжки з долоню. З одного кінця я акуратно обмотав його липкою пакувальною стрічкою, щоб зручно було тримати. Драбуга, що напав на мене, не знав, що я теж озброєний, але ми обидва розуміли, що сутичка може припинитися тільки зі смертю одного з нас.

Він припустився двох помилок. По-перше, накинувшись на мене і розпанахавши двома ножовими ударами груди і передпліччя, він зробив крок назад і виставив ножа, креслячи ним в повітрі кола, замість і далі різати мене. Певне, він чекав, що я швидко здамся,— більшість його жертв так і робила, перелякавшись і його, і власної крові. Мабуть, він був такий упевнений у своїй перемозі, що вирішив продовжити задоволення, погравшись зі мною. Хоч яка там була причина, він поступився мені перевагою і, зробивши цей крок назад, засудив себе. Він дав мені час витягнути шворня, як слід схопити його і завдати удару. Я побачив подив у його очах, і це був момент для контратаки.

Другою помилкою було те, що він тримав ножа хватом знизу, як фехтувальник тримає шпагу на турнірі, немов це був не ніж, а пістолет, який зробить всю роботу за нього. У бійці на ножах результат залежить не від зброї, а від людини, ніж — лише допоміжне знаряддя. Тримати його треба лезом униз — це дозволяє завдати удару з максимальною силою, а кулак, в якому він затиснутий, сам по собі може послужити додатковим знаряддям при тісному контакті з супротивником.

Він ухилився і, широко розставивши руки, почав розмахувати ножем. Він був праворуким. Я зайняв боксерську стійку шульги, тримаючи шворня в правій руці, потім зробив крок правою ногою вперед, перенісши центр тяжіння на ліву. Він кинувся на мене, але я зробив крок убік і виконав комбінацію з трьох боксерських ударів: правою рукою, лівою і знову правою. Один з них потрапив у ціль: я зламав йому носа, з очей його бризнули сльози, що заважали дивитися. Він зробив ще один випад, маючи намір штрикнути мене ножем збоку. Я схопив його зап’ястя лівою рукою, пішов на зближення з ним і увіткнув шворня йому в груди, Я цілив у серце чи в легені, але потрапив у м’які тканини під ключицею, Шворінь увійшов по саму колодку. Удар був настільки сильний, що вирвав шматок тіла у нього на спині під лопаткою.

Він був притиснутий до стіни поміж пральною машиною і сушаркою. Утримуючи його шворнем і продовжуючи стискати лівою рукою його руку з ножем, я хотів укусити його за шию чи лице, але він став так швидко крутити головою з боку на бік, що я вирішив натомість бити його по обличчю головою. Після декількох ударів він зробив відчайдушну спробу вибратися з пастки, і в результаті ми обидва опинилися на підлозі. Він упустив ножа, а мій шворінь теж вискочив з рани. Він подався до виходу з пральні — чи то шукаючи порятунку, чи то намагаючись зайняти вигідну позицію. Я не міг чекати, що він зробить. Моя голова була на рівні його ніг. Схопивши його однією рукою за ремінь штанів і використовуючи його як важіль, я завдав йому декілька ударів у стегно. Коли шворінь потрапляв у кістку, я всією рукою відчував, як він дряпає її і відхиляється убік. Випустивши ремінь, я спробував лівою рукою дотягнутися до його ножа — тоді я міг би орудувати двома відразу.

Треба віддати йому належне — він не почав кричати на ґвалт. Він заволав, щоб я дав йому спокій і що він здається, але не волав пробі. І я зупинився — нехай живе! Я звівся на ноги. Він знову хотів відповзти до дверей, але я поставив ногу йому на шию, а потім ударив його носаком збоку по голові. Мені треба було затримати його. Я не міг дозволити йому вибратися з пральні, поки я тут,— якби охоронці побачили його, мені довелося б просидіти в карцері півроку, якщо не більше.

Поки він лежав на підлозі і стогнав, я зняв замурзаний кров’ю одяг і надів чистий. У дверях з’явився один із в’язнів, що займалися прибиранням у дворі. Побачивши нас, він посміхнувся. Я віддав йому свій брудний одяг. Він заховав його у відро зі шваброю, а потім кинув у сміттярку за кухнею. Дорогою з пральні я віддав обидва ножі іншому в’язневі, й він закопав їх у саду. Вже потому як я повернувся в свій корпус, той зарізяка, який намагався убити мене, дошкандибав до кабінету начальника в’язниці, де знепритомнів. Його відвезли в лікарню, і більше я ніколи його не бачив. Він не зізнався, хто його так покалічив, і це теж свідчить на його користь. Він був зарізякою і хотів убити мене без жодного приводу, але стукачем не був.

В камері я оглянув рани. Шрам на руці був глибокий і зачепив вену. До лікаря я звернутися не міг, тому що це пов’язало б мене з бійкою і з пораненим. Друга глибока уразка тягнулася від плеча до середини грудей і дуже кровила. Я узяв металеву миску, спалив у ній дві пачки цигарок, поки від них не лишився білий попіл, і втер попіл в рану. Це було боляче але кров припинила бігти.

Я не розповідав про цю сутичку нікому, але всі дізналися про це і зрозуміли, що я витримав випробування. Білий шрам у мене на грудях, який постійно бачили в душі, свідчив про те, що бійка для мене не проблема. Шрам був попереджувальним сигналом, як ото кільця на тілі морської змії. Він і досі як новий, так само білий і довгий. І він, як і раніше, служить попередженням — для мене. Я торкаюся його і бачу вбивцю, що благає зберегти йому життя, а в його розширених від страху очах бачу те чудовисько, яким я став під час бійки.

Мені ще неодноразово доводилося битися на ножах, і зараз, дивлячись на тіло Мауриціо Белькане, я знов відчув той холод, який охоплює тебе, коли заганяєш у когось ножа чи його заганяють у тебе. Верхня частина його тулуба лежала долілиць на кушетці, ноги були на підлозі. На килимі поряд з його безсило повислою рукою валявся гострий, мов бритва, стилет. У спині під лівою лопаткою стирчав ніж для м’яса з чорною колодкою, він був довгий і гострий. Я вже бачив того ножа в руках у Лайзи, коли Мауриціо вперше з’явився до них без запрошення. Але він не засвоїв урок з першого разу, як це властиво всім нам. «І це добре,— сказала одного разу Карла.— Якби ми вчилися на своїх помилках і не повторювали їх, то ніколи не закохувалися б». Мауриціо зрозумів свою помилку лише тоді, коли тицьнувся носом у калюжу власної крові. Звісно ж, він був зрілою людиною. Якось я закинув Дідьє певну інфантильність, а він відповів, що пишається цим і що людині, яка повністю дозріла і розпрощалася з інфантильністю, лишилося жити не більше двох секунд.