Розділ «Частина IV»

Поки ми їхали, місто скинуло вечірнє убрання. Рожево-пурпурні барви зникли, їх поглинула синьо-чорна пітьма. В спину нам віяв морський бриз, а ми мчали крізь потоки електричного світла. Дотик Лайзиних долонь був наче пестощі морських хвиль. Ми немов злилися в одну істоту з єдиним бажанням, єдиною обіцянкою, яка обернулася компромісом, єдиними вустами, що відчували смак небезпеки і захвату. І щось — можливо, любов, а можливо, страх — вплітало свій шепіт у бурхливі пориви вітру: «Ти ніколи не будеш таким молодим і вільним, як зараз».

— Я, мабуть, поїду.

— А ти не хочеш випити кави чи чого-небудь ще? — запитала вона, відмикаючи двері квартири.

— Я, мабуть, поїду.

— Кавіта сама не своя через цю історію з двома жінками, яку ти розповів їй. Ні про що інше не може говорити. Вона називає їх «блакитними сестрами» — не знаю вже чому. Здається, звучить трохи холодно.

Вона намагалася вигадати тему для розмови, щоб затримати мене.

— Я, мабуть, поїду.

Я не здивувався, коли за дві години потому, ще відчуваючи на губах її прощальний поцілунок, почув телефонний дзвінок.

— Ти можеш зараз приїхати? — запитала вона.

Я добирав слова, які звучали б як «так», але означали б «ні».

— Я намагалася додзвонитися до Абдулли, але він не відповідає,— провадила вона, і лише тут я почув, яким переляканим і мляво-монотонним був її голос. Ніби вона була контужена.

— Сталося щось?

— Сталося. У нас лихо.

— Знову Мауриціо? З тобою все гаразд?

— Так, Мауриціо. Я убила його.

— Там є ще хто-небудь?

— Ще хто-небудь? — перепитала вона безтямно.

— Є ще хтось у квартирі?

— Ні... тобто, так. Тут Улла... і він, на підлозі.

— Так, слухай уважно,— скомандував я.— Замкніть двері і нікого не впускайте.