Розділ «Частина IV»

— Нам потрібний ще один виконавець, яар. Гора, який сидітиме разом з цими прегарними дівчатами.

— Ні, ні й ні! — вигукнув я, віддираючи від себе де Сузу і намагаючись учинити це якомога ввічливіше.

Ми були вже біля столика, і дві німецькі дівчини підвелися, щоб посадити мене між собою. Проте я й далі опирався:

— Я не можу! Я не вмію грати. Я гублюся перед камерою. Це неможливо!

— Na, komm schon! Hör auf[132]! — сказала одна з дівчат.— Хіба не ви тільки вчора переконували нас, як це легко, на?

Дівчата справді були гожі. Власне кажучи, тим-то й обрав я цей гурт, що всі вони були гарні. А зараз я думав про те, що фільм побачать приблизно триста мільйонів душ в десятках країн, де, можливо, циркулюють мої портрети з написом «Розшукується». Зніматися було небезпечно.

— Ну що ж, спробуймо,— вирішив я.

Актори зайняли свої місця, Кліфф з асистентами втекли з кадру. Чанкі Пандей грав роль головного героя. Я бачив його в декількох фільмах, і був здивований, переконавшись, що в житті він навіть вродливіший і харизматичніший, ніж на екрані. Асистент-гример підніс йому дзеркало, і Чанкі почав прискіпливо поправляти свою зачіску. Він розглядав своє відображення таким зосередженим поглядом, який буває хіба що у хірурга під час відповідальної і складної операції.

— Ви пропустили найцікавіше,— прошепотіла мені одна з німкень.— Він дуже довго розучував танцювальні па для цієї сцени, і У нього ніяк не виходило. І після кожної невдалої спроби цей чоловічок з дзеркалом підскакував до нього, і знову починалася вся процедура з причісуванням. Ці спроби виконати танець і подальше причісування, що нескінченно повторюються,— готова мізансцена для кінокомедії.

Режисер, що стояв позаду оператора, глянув одним оком в камеру і дав останні вказівки освітлювачам. За його сигналом асистент попросив усіх дотримуватися тиші, оператор оголосив, що стрічка пішла.

— Звук! — скомандував режисер.— Почали!

З динаміків, призначених для установки на стадіоні, пролунала музика. Я ніколи ще не чув такого гучного виконання індійської музики, і воно справило на мене велике враження. Танцівниці на чолі з Кимі Каткар виплигнули на сцену. Кимі почала плавно кружляти поміж столиками і акторами масовки, виконуючи всі необхідні рухи тіла і мімічні жести. Чанкі Пандей приєднався до неї, але тут з’явилися поліціянти, й він пірнув під стіл. У фільмі все це повинно було тривати не більше п’яти хвилин, але репетиція і зйомка цього епізоду тривала цілий день, з ранку і до вечора. Пару разів камера проїхала і по мені, тож на згадку про мою пробу пера у сфері шоу-бізнесу в мене лишився знімок моєї фізіономії, що поглядає із захопленою усмішкою на Кимі Каткар.

Коли зйомки були закінчені, ми посадили німецьких туристів у таксі, а Лайза осідлала мій «Булліт». Вечір був теплий, і вона зняла жакет, а коси розпустила. Міцно обійнявши мене руками за талію, вона притиснулася щокою до моєї спини. Вона була тямущим пасажиром — з тих, що повністю довіряються всім витівкам водія, пристосувавши своє тіло до несподіванок, що підстерігають його при їзді. Крізь тонку сорочку я відчував спиною її груди, а руки відчував шкірою живота, оскільки сорочка була розстебнута до пупа. Шолома на мені не було — я ніколи не надівав його. До сидіння ззаду був пристебнутий шолом для пасажира, але Лайза теж не захотіла його надівати. Час від часу, коли ми гальмували на перехресті або робили поворот, порив вітру закидав її довгі коси мені на обличчя і в рота, тож на губах я постійно відчував пахощі вербени. Стегна її легко торкалися моїх ніг, проте відчувалося, що в них неабияка сила. Мені згадалося, як того вечора в Карли я відчував долонями шкіру цих стегон, м’яку, наче місячне сяєво. І вона, немов читаючи мої думки, запитала, коли ми зупинилися перед черговим світлофором:

— А як ся має малюк?

— Який малюк?

— Ну, той маленький хлопчик, з яким ти тоді приходив до Карли.

— Я бачив його минулого тижня у дядька. Він уже не такий маленький, швидко росте. Ходить у приватну школу. Йому там не дуже подобається, але вчиться він добре.

— Ти сумуєш за ним?

Запалилося зелене світло, я натиснув на газ, і ми виїхали на перехрестя під пульсуюче стаккато двигуна. Я не відповів їй. Зрозуміло, я сумував за Тариком. Він був симпатичним хлопчиком. Я сумував за своєю донькою, за давніми друзями — за всіма, кого я не сподівався більше побачити. Я немовби оплакував їх, і це було дуже гірко, бо всі вони, наскільки я знав, були живі. Моє серце здавалося мені деколи кладовищем з могильними плитами без імен. І ночами в своїй квартирі я іноді задихався від почуття втрати. На туалетному столику валялися пачки грошей і паспортів, з якими я міг їхати куди завгодно. Але їхати було нікуди: не було такого місця на землі, де я не відчував би порожнечі, яку лишили по собі ті, кого я втратив, порожнечі безіменної, позбавленої сенсу і любові.

І хоч утікачем був я, а не вони, та мені здавалося, ніби в порожнечі, що утворилася навколо мене, зникли всі вони, весь світ, який я колись знав. Людина, що рятується втечею, старається, долаючи біль, вирвати з серця своє минуле, залишки свого колишнього «я», пам’ять про ті місця, де вона виросла, про тих людей, що любили її. Втеча дозволяє їй вижити, втрачаючи себе саму, але вона все одно програє. Ми можемо відкинути своє минуле, але воно продовжує мучити нас, воно йде за нами, як тінь, що аж до самої смерті, шепоче нам правду про те, хто ми такі.