Розділ «Частина III»

— Ти знаєш їх? — запитав він, не обертаючись до мене.

— Сліпі співаки, якщо не помиляюся.

— Так, вони,— підтвердив Абдул. Його бездоганна англійська вимова, забарвлена індійською мелодійністю, подобалося мені дедалі дужче.— Я дуже люблю їхній спів, Ліне,— більше, ніж інші пісні різних народів з тих, що я чув. Але, повинен зізнатися, в глибині моєї любові до них ховається страх. Щоразу, коли я слухаю їх,— а я роблю це щодня,— у мене таке враження, наче вони співають мені реквієм.

Він, як і раніше, стояв спиною до мене. Я чекав посеред кімнати.

— А певно... тривожне враження.

— Тривожне,— повторив він тихо.— Авжеж, тривожне. Скажи, Ліне, як по-твоєму, чи може геніальне творіння виправдати сотні помилок і переступів, що їх учинили, коли воно творилося?

— Ну... важко сказати. Залежно що мається на увазі. Але загалом, мені здається, це залежить від того, скільки людей отримає від цього користь і скільки постраждає.

Він нарешті обернувся до мене, і я побачив, що він плаче. Сльози одна за одною котилися з його великих очей і падали на довгу шовкову сорочку. Але голос його був рівний і спокійний.

— Ти знаєш, що сьогодні вночі убили Маджида?

— Ні...— приголомшено відповів я.— Убили?

— Так, убили, зарізали, немов худобину, прямісінько удома. Тіло розрубали на шматки і розкидали по всій квартирі. На стіні було написано «Сапна» — його кров’ю. Все та ж таки історія. Пробач мені мої сльози, Ліне. Це новина так подіяла на мене.

— Та що тут прощати... Мабуть, я краще прийду іншим разом.

— Ні-ні. Хадер хоче, щоб ти хутчій узявся до діла. Ми з тобою вип’ємо чаю, я візьму себе в руки, і ми обговоримо наші паспортні справи.

Підійшовши до стереосистеми, він витягнув касету із записом сліпих співаків, поклав її в позолочену пластмасову коробочку і простягнув мені.

— Візьми, це подарунок,— сказав він. Його очі і щоки були ще мокрі від сліз.— Я вже доста наслухався їх, а тобі, я певен, вони сподобаються.

— Спасибі...— пробурмотів я розгублено, майже так само вибитий з колії його подарунком, як і звісткою про вбивство Маджида.

— Нема за що. Сідай поряд зі мною. Ти, здається, був у Гоа? Ти знаєш нашого молодого друга Ендрю Ферейру? Так? Адже він родом звідти. Я його часто посилаю в Гоа на завдання разом з Салманом і Санджаєм. Тобі теж треба буде якось поїхати разом з ними — вони покажуть тобі те, чого не бачать звичайні туристи... ну, ти розумієш... Розкажи, як ти провів там час.

Я розповідав йому, але мені заважали зосередитися думки про Мадрида. Не можу сказати, що він мені подобався, я навіть не дуже йому довіряв, але його смерть, його вбивство приголомшили і схвилювали мене. Його убили — зарізали, як висловився Абдул,— в тому самому домі в Джуту, де він навчав мене основам контрабандного бізнесу. Я пригадав морський краєвид, що відкривався з вікна, басейн, обкладений багровими кахлями, порожню кімнату в блідо-зелених тонах, де Маджид молився п’ять разів на днину, стаючи навколішки і торкаючись підлоги кущастими сивими бровами. Я пригадав, як сидів біля цієї кімнати, коли він робив перерву на молитву, як дивився на воду, слухаючи, як поміж пальмових гілок бринять невиразні звуки його розмови з Богом.

І знову мені здалося, ніби я у пастці, ніби мною орудує доля, якій байдуже до моїх власних рішень і вчинків, ніби самісінькі зорі витворили для мене якусь величезну клітку і знай чекали тієї вирішальної миті, яку визначила мені доля. Я багато чого не розумів, і було дуже багато такого, про що я не наважувався запитати. Всі ці загадкові обставини і події не давали мені спокою. Я відчував навислу наді мною загрозу, запах небезпеки. Це страхітливе і п’янке передчуття настільки переповнювало мене, що зосередитися я зміг тільки за годину, коли ми з Абдулом Гані увійшли до майстерні виготовлення паспортів.

— Познайомся, це Кришна і Віллу,— показав мені Абдул на двох невисоких і худорлявих працівників, що були так схожі один на одного, що я подумав був, чи не брати вони.— В цьому бізнесі трудиться чимало чоловіків і жінок, чиє око уловлює найдрібніші деталі, а рука діє з упевненою точністю хірурга, але мій десятирічний досвід роботи з підробленими документами свідчить про те, що ніхто не зрівняється в цьому мистецтві з уродженцями Шрі-Ланки, якими є Кришна і Віллу.