Розділ «Частина III»

— Ну гаразд, тоді давай так. Я поїду до Бомбея, щоб зробити те, що я повинен зробити, а ти почекаєш мене тут. Коли я закінчу справи, я приїду до тебе.

— Я не хочу, щоб ти їздив туди,— повторила вона.

— Карло, ну будь розумнішою. Мені треба їхати.

— Ні, не треба.

Я спохмурнів.

— Треба, Карло. Я обіцяв Уллі, що повернуся за десять днів. У неї якісь проблеми, ти ж знаєш.

— Нічого з Уллою не станеться. Вона впорається зі своїми проблемами сама,— кинула вона, не дивлячись на мене.

— Ти що, ревнуєш мене до Улли? — пожартував я і хотів погладити її коси, але вона обернулася до мене, пропаливши мене лютим поглядом.

— Не верзи дурниць! Я люблю Уллу, але, повторюю, нічого з нею не станеться.

— Заспокойся. І взагалі я не розумію, в чому річ? Ти ж із самого початку знала, що мені треба буде повернутися, ми говорили про це. Я збираюся зайнятися паспортним бізнесом. Ти знаєш, як це важливо для мене.

— Я дістану тобі паспорт. Я дістану тобі п’ять паспортів!

Тут уже в мені прокинулася упертість.

— Мені не треба, щоб ти діставала мені паспорт. Я хочу навчитися виготовляти їх самостійно. Я хочу як слід вивчити цю справу. Якщо я навчуся цьому, я буду вільний. Я хочу бути вільним, Карло. Вільним.

— Чому ти думаєш, що у тебе повинно бути не так, як в інших?

— Що То ти маєш на увазі?

— Ніхто ніколи не отримує того, що хоче,— відповіла вона.— Ніхто.

На зміну її люті прийшло щось гірше, те, чого я в ній ніколи не бачив,— глибока печаль людини, що змирилася з поразкою. Я розумів, що чоловік не має права будити такі почуття в жінці, тим більше в такій, як вона, і знав, що рано чи пізно мені доведеться заплатити за це.

Я мовив поволі і м’яко, намагаючись переконати її:

— Я тимчасово влаштував Уллу в свого друга Абдулли, який наглядає за нею. Але він не може наглядати за нею вічно. Мені треба знайти для неї інший притулок.

— Якщо ти виїдеш і повернешся сюди, то не застанеш мене,— заявила вона, притулившись до одвірка.