Розділ «Частина III»

— А коли ти займався грабунком, ти ототожнював себе з цим кумиром, Недом Келлі?

— Так, думаю, ототожнював. Він зібрав маленький загін, до якого входили два його найкращих друга і молодший брат. Вони здійснювали нальоти, збройні пограбування. Поліція послала проти них спецназ, але Нед з товаришами чинили їм опір і убили двох копів.

— І що з ним було далі?

— Його зловили. Уряд оголосив йому справжню війну. Проти нього вислали цілу армію поліціянтів, вони оточили його загін в одному з готелів у буші, зав’язалася перестрілка.

— Готелів у буші?

— Бушем в Австралії називають всю сільську місцевість. Коротше, Неда Келлі і його товаришів оточила армія поліціянтів. Його найкращий друг був убитий кулею в горло. Молодший брат Неда і ще один хлопець, Стів Гарт, застрелили один одного, щоб не потрапити копам до рук. Їм було по дев’ятнадцять років. У Неда був сталевий бронежилет і шолом на голові. Він вийшов назустріч поліціянтам, стріляючи з двох пістолетів відразу. І вони злякалися і побігли, але офіцер повернув їх назад. Врешті-решт вони прострілили йому обидві ноги. Був сфабрикований процес, де свідків змусили давати неправдиві свідчення, і Нед був засуджений до страти.

— І його стратили?

— Так. Його останні слова були: «Таке життя». Його повісили, а потім відрубали йому голову, і поліціянти використовували її як прес-пап’є. Перед смертю він сказав судді, що скоро вони зустрінуться на найвищому суді. І незабаром суддя помер.

Карла уважно стежила за моїм обличчям, поки я розповідав цю історію. Я зачерпнув жменю піску і розсипав його. Два великі кажани пролетіли над нашими головами. Вони летіли так низько, що було чутно шурхіт крил.

— Я змалку був захоплений історією Неда Келлі, і не я один. Багато художників, письменників, музикантів і акторів так чи інакше розробляли цю тему. Він поселився у нас в душі, в свідомості австралійців. Він був для нас кимось на кшталт Че Гевари чи Еміліано Сапати. Коли мозок у мене був затьмарений героїном, в нім бродили фантазії, в яких моє життя змішувалося з життям Неда. Але насправді між нами була істотна відмінність. Він був злодієм і став революціонером, я був революціонером, а став злодієм. Щоразу, коли я йшов на діло, я був певен, що копи уб’ють мене. Я сподівався на це. Я розігрував цю сцену в уяві. Я уявляв собі, як вони гукають мене, наказуючи зупинитися, а я у відповідь дістаю зброю, і мене вбивають. Я сподівався, що копи застрелять мене на вулиці. Я хотів загинути саме так.

Вона обійняла мене за плечі, а другою рукою узяла за підборіддя й обернула лицем до себе. Вона всміхалася.

— А які в Австралії жінки? — запитала вона, провівши рукою по моєму волоссю.

Я засміявся, і вона пхнула мене під бік.

— Ну скажи! Мені цікаво.

— Ну, які. Гарні,— відповів я, дивлячись в її прегарне обличчя.— В Австралії дуже багато вродливих жінок. Вони люблять поговорити, незалежні такі... І вони дуже відверті, терпіти не можуть брехні. Ніхто не уміє так утнути тобі хвоста, як австралійська жінка.

— Утнути хвоста?

— Збити з тебе пиху, повернути тебе на землю, якщо ти надто вже високої думки про себе. І коли вони встромляють в тебе шпильку, випускаючи зайву пару, можеш бути певен, що сам напросився на це.

Карла лягла на спину, склавши руки під головою.

— Мабуть, шалений люд живе в тій Австралії... Мені дуже хотілося б побувати там.

І все могло б завжди бути так само чудово, так само легко і безхмарно, як у ті дні та ночі в Гоа. Ми могли б побудувати своє життя із зірок, моря і піску. Мені треба було уважніше слухати її,— вона майже нічого не розповідала про себе, проте в її словах містилися натяки, попереджувальні сигнали, такі ж ясні, як сузір’я у нас над головою. Але я не дослухався до них. Коли ми кохаємо жінку, то часто не слухаємо того, що вона каже, а просто упиваємося тим, як вона це робить. Я любив її очі, але не зумів прочитати те, що в них було написано. Я любив її голос, але не почув у нім страху і страждання.