Розділ «Частина III»

— Як це розуміти? Це що, погроза, ультиматум?

— Розумій це, як хочеш,— відповіла вона приречено, немов повернувшись із щасливого сну до дійсності.— Прийми це як факт. Якщо ти поїдеш до Бомбея, всьому буде край. Я не поїду з тобою і не чекатиму тебе. Вибирай сам. Залишайся зі мною тут, зараз — або, якщо виїдеш, ми прощаємося назавжди.

Я спантеличено дивився на неї.

— Не можна ж просто висловити мені все це і цим обмежитися,— продовжував я м’яко застерігати її.— Ти повинна пояснити мені все. Ти повинна поговорити зі мною як людина, а не ставити ультиматум, нічого не пояснюючи, і чекати, що я сліпо скорятимуся. Між вибором і підпорядкуванням ультиматуму є істотна відмінність: коли ти сам робиш вибір, ти знаєш, що відбувається і чому. Я не та людина, Карло, щоб висувати мені ультиматуми. Якби я був таким, я не втік би з в’язниці. Ти не можеш розпоряджатися мною, наказувати мені робити те чи те й нічого не пояснювати. Я не така людина. Ти повинна пояснити мені, в чому річ.

Я не можу.

Я зітхнув і зціпив зуби, але промовив рівним тоном:

— Напевне, я недостатньо переконливо висловлююся. Річ у тому, що в мені залишилося не так уже багато такого, за що я можу поважати себе Але те, що лишилося,— це все, що у мене є. Людина не зможе поважати інших, якщо не поважає себе сама. Якщо я просто підкорятимуся тобі, не розуміючи, чому я так роблю, я перестану поважати себе. І ти те» мене не поважатимеш, погодься. Тому я питаю ще раз: у чому річ?

— Я... я не можу!

— Точніше, не хочеш.

— Не можу,— відповіла вона м’яко і подивилася мені в очі.— І не хочу. Ти казав, що готовий зробити заради мене все що завгодно. От я і прошу тебе не їхати до Бомбея, а лишитися тут. Якщо ти виїдеш, це кінець.

— Що за чоловік я був би, якби послухався тебе? — мовив я, намагаючись посміхнутися.

— Вважаю, це твоя відповідь. Ти зробив свій вибір,— зітхнула вона, виходячи з хатини.

Я взяв свою валізу і поклав її на мотоцикл. Покінчивши з цим, я спустився до моря. Вона вийшла з води і попрямувала до мене, вгрузаючи у піску. Майка і лунгі щільно облягали її тіло. Мокре чорне волосся мерехтіло на сонці. То була найвродливіша жінка на світі.

— Я кохаю тебе,— сказав я, коли вона пригорнулася до мене. Я міцно стискав її в обіймах і говорив у її губи, її обличчя, її очі.— Я кохаю тебе. Все буде добре, от побачиш. Я скоро повернуся.

— Ні,— відповіла вона без жодного виразу. Тіло її було нерухоме, наче життя і любов назавжди покинули його.— Не буде нічого доброго. Всьому край. Завтра я виїжджаю звідси.

Я подивився в її очі і відчув, як завмирає і моє тіло; у мені утворилася порожнеча, не лишилося ніяких почуттів, тільки гордість. Руки мої впали з її плечей. Я обернувся і пішов до мотоцикла. Доїхавши до останнього закруту, з якого було видно наш пляж, я зупинився і обернувся, затуливши очі рукою від сонця. Берег був порожній. Не було нічого, крім столоченого піску і хвиль із пінявими гребенями, що хлюпали коло берега, наче дельфіни, що граються у воді.

Розділ 25

Усміхнений слуга відчинив двері й провів до кімнати, приклавши палець до вуст. Жест був зайвий, бо музика так ревіла, що мене б не почули, навіть якби я кричав. Слуга жестами запропонував мені чай, показавши, що п’є з блюдця. Я кивнув. Він тихо зачинив по собі двері, залишивши мене наодинці з Абдулом Гані. Його огрядна фігура чітко вимальовувалася на тлі великого вікна в еркері, крізь яке було видно сади на дахах сусідніх будинків, іржаво-червоні покрівлі й жовто-зелені плями сарі, що сохнули на балконах.

Кімната була величезна. Вгорі висіли на ланцюгах три люстри хитромудрої конфігурації. У протилежному кінці кімнати недалеко від парадних дверей стояв довгий обідній стіл, оточений дванадцятьма стільцями з високими спинками. За столом уздовж стіни тяглася шафа з червоного дерева, над нею висіло величезне свічадо. Далі всю стіну аж до стелі займали книжкові стелажі. У протилежній стіні було четверо вікон, в яких видніли верхівки платанів, що кидали на вулицю прохолодну тінь. В центрі кімнати, поміж стіною з книгами і високими вікнами, було щось на кшталт кабінету. За широким столом у стилі бароко стояло оббите шкірою крісло. У куточку для відпочинку був чималий м’який диван і декілька глибоких фотелів. Сонце зазирало до кімнати крізь величезні французькі вікна в еркерах. Вікна виходили на широкий балкон, з якого відкривався краєвид на Колабу з її садами, вірьовками, де сохла білизна, і химерами, що вже всім страшенно набридли.

Абдул Гані слухав музику, що ллялася з дорогої стереосистеми. Це була пісня, і голоси були знайомі. Зосередившись, я впізнав їх: то були сліпі співаки, яких я слухав у ту ніч, коли познайомився з Хадербгаєм,— щоправда, цієї пісні вони тоді не виконували. Пристрасть і натхнення їхнього співу справляли велике враження. Коли та зворушлива пісня скінчилася, в кімнаті запала напружена тиша, і здавалося, в ній немає місця жодному звукові.