Розділ «Частина III»

— Я кохаю тебе, Карло,— сказав я, коли ми лишилися самі.— Кохаю тебе з тієї миті, коли вперше побачив. Мені здається, я завжди любив тебе — стільки, скільки існує на світі любов. Я люблю твій голос. Я люблю твоє лице. Я люблю твої руки. Я люблю все, що ти робиш, і те, як ти це робиш. Коли ти торкаєшся мене, мені здається, що це чарівна паличка. Я люблю стежити за тим, як ти думаєш, і слухати те, що ти говориш. Я відчуваю все це, але не розумію і не можу пояснити — ні тобі, ні собі. Я просто люблю тебе, люблю всім серцем. Ти виконуєш місію Бога: надаєш сенсу моєму життю. І тому мені є за що любити цей світ.

Вона поцілувала мене, і ми опустилися на пісок. Зчепивши пальці і витягнувши руки над головою, ми почали кохатися, а місяць, підкоривши море своїми молитвами, змушував його котити хвилі, що розбивалися об піщаний берег.

Цілий тиждень ми вдавали туристів на відпочинку. Ми побували у всіх приморських містечках Гоа, від Напори до Кейп Рами. Дві ночі ми провели на пляжі в Колві, справжньому диві з «білого золота». Ми відвідали всі церкви в Старому Гоа. В день смерті святого Франциска Ксав’єра ми змішалися з натовпами галасливих прочан. Вулиці були переповнені людьми в святковому одязі. З усього штату з’їхалися перекупники і гендлярі. Процесії сліпих, кульгавих і покалічених людей тягнулися до базиліки святого Ксав’єра, сподіваючись на диво. Ксав’єр був іспанським ченцем, одним із сімох сподвижників Ігнатія Лойоли, що заснував орден єзуїтів. Він помер в 1552 році, коли йому було всього сорок шість років, але встиг навернути в свою віру таку кількість людей в Індії й на узбережжі Тихого океану, що легенди про його звитяги ходять досі. По кількох перепохованнях він на початку XVII століття знайшов нарешті притулок в базиліці Бом-Ісуса[117] в Старому Гоа. Якимось дивовижним чином,— кажуть, то було справжнісіньке чудо,— його тіло лишилося нетлінним, і раз на десять років його виставляли для публічного огляду. Втім, упродовж століть від нього відривали шматки плоті — наприклад, у XVI столітті якась жінка з Португалії відкусила великий палець на нозі, а частини правої руки та кишковика надіслали різним храмам як святі мощі. Ми з Карлою для сміху пропонували доглядачам базиліки нечувану суму за право теж відщипнути шматочок, але дістали категоричну відмову.

— Чому ти вирішив займатися грабунком? — якось уночі запитала вона мене під гуркіт прибою.

— Я ж казав тобі. Моє сімейне життя зійшло на пси, я втратив дочку, тож приохотився до наркотиків. Мені потрібні були гроші, щоб задовольняти цю пристрасть.

— Ні, я маю на увазі, чому ти вибрав саме грабунок, а не який-небудь інший спосіб добування грошей?

Це запитання жодного разу не спало на думку ні поліціянтам із суддями, ні адвокатам з психіатрами, ні тюремним властям.

— Я і сам неодноразово думав про це. Знаю, це звучить дивно, але мені здається, чималу роль тут відіграло телебачення. Майже у всіх героїв екрана був у руках пістолет. Збройний грабунок здавався мені справжнім чоловічим ділом. Я розумію, звісно, що не треба великої мужності, щоб лякати пістолетом беззбройних людей, але тоді це здавалося мені найзухвалішим видом крадіжки. Я не міг би вдарити яку-небудь бабуню по голові й вихопити у неї сумочку або вдертися до чужої домівки. Пограбування уявлялося мені справедливішим — завжди був ризик, що мене застрелить той, кого я грабую, або який-небудь коп.

Вона мовчки дивилася на мене, дихаючи майже в унісон.

— І ще. В Австралії у молоді був один кумир.

— Так?

— Його звали Нед Келлі. Він не ладнав із законом. Крутий хлопець, але за вдачею не злий. Просто молодий і норовистий. На манівці він збився через копів, у яких був зуб на нього. Одного разу п’яний поліціянт почав чіплятися до його сестрички, і Нед заступився за неї. З цього і почалися його пригоди. Але справа була не тільки в цьому. Копи ненавиділи його з багатьох причин — головним чином тому, що в нім вирував непокірний дух. Я був цілком на його боці, тому що я належав до революціонерів.

— А що, в Австралії була революція? — здивовано засміялася вона.— Я ніколи про таке не чула.

— Революції не було, але революціонери були. І я був одним з них. Я входив у анархістську організацію. Навчився стріляти і виготовляти бомби. Ми були готові битися, коли почнеться революція. Але вона так і не почалася. І ще ми виступали проти участі Австралії у в’єтнамській війні.

— Хіба Австралія брала участь у ній?

Тут уже розсміявсь я.

— Так. За межами країни мало хто про це знає, але ми повсякчас підтримували США. Австралійські солдати гинули у В’єтнамі разом з американськими. Уряд посилав молодих людей на війну. Деякі відмовлялися воювати, і їх садили у в’язницю, точно так, як і в Америці. Мене тоді не посадили. Я робив бомби, організовував марші протесту, бився з копами на барикадах. Нарешті у нас змінився уряд, і Австралія вийшла з війни.

— І ти й досі анархіст?

Мені нелегко було відповісти на це питання, оцінити, наскільки я змінився відтоді.

— Анархісти,— почав я невпевнено,— розумієш, вони ставлять людину вище, ніж інші політичні учення. Всі вони стверджують, що людьми треба командувати, організовувати їх і направляти. І лише анархісти повністю довіряють людині і надають їй право вибирати свій шлях самій. Я теж поділяв тоді ці погляди, дивився на людську природу з оптимізмом. Але тепер так не думаю. Отже ні, мабуть, я більше не анархіст.