Розділ «Частина III»

Вікрам здивовано вирячився на мене, а потім узяв капелюха, що висів за спиною, й почав здувати з нього уявні порошинки.

— Знаєш, Ліне, ти тут вже чимало пожив, навчився трохи говорити на хінді і маратхі, побував у селі, жив у нетрищах і навіть з в’язницею познайомився, але все одно нічого не зрозумів.

— Можливо,— погодився я.— Може, ти і маєш рацію.

— Ще б пак! Це тобі не Англія і не Австралія з Новою Зеландією, і не ще яка-небудь у біса країна. Це Індія, старий. Це Індія. Це країна, де над усім владарює серце. Кляте людське серце. От чому вони тебе випустили. От чому цей коп віддав тобі твій фальшивий паспорт. От чому ти тепер розгулюєш на волі, хоч вони знають, хто ти такий. Вони могли б запросто зіграти з тобою жарт — узяти гроші і випустити з в’язниці, а потім стукнути на тебе іншим копам, які схопили б тебе і відправили ідо твоєї Австралії. Але вони не зробили цього і не зроблять, тому що ти запав їм у їхнє безглузде індійське серце. Вони побачили, що ти зробив тут і як люди в нетрищах люблять тебе, і подумали: «Ну гаразд, в Австралії він напаскудив, але тут він учинив стільки добра людям. Якщо він відкупиться, нехай живе». Це індійці, старий. Тому ми і тримаємося, що живемо серцем. Тут мільярд жителів і дві сотні мов. І саме наше серце утримує нас разом. В жодній іншій країні немає такого народу, як наш. Ніде немає такого серця, як індійське.

Він заплакав. Я приголомшено дивився, як він утирає сльози, потім поклав руку йому на плече. Так, він мав рацію. Справді, мене мордували у в’язниці і мало не вбили, але все ж таки випустили, та й паспорт віддали. Дуже сумнівно, щоб так учинили в якій-небудь іншій країні. А от якби їм розповіли про мене інше — що я, наприклад, дурив індійців чи торгував жінками, чи бив беззахисних людей,— то вони, узявши гроші, видали б мене австралійській поліції. Це справді була країна, де серце вирішувало все.

— Що тут у вас відбувається? — поцікавився Дідьє, сідаючи за наш столик.— Сварка двох закоханих? Лін не відповідає тобі взаємністю, Вікраме?

— Йди ти до біса, Дідьє,— засміявся Вікрам.— Сам ти не відповідаєш взаємністю.

— Ох, та я будь-коли готовий... А у тебе як справи, Ліне?

— Все гаразд,— посміхнувся я.

Дідьє був одним з тих моїх друзів, які не могли стримати сліз, побачивши, що зробилося з мене у в’язниці. Другим був Прабакер, який ридав так, що мені довелося цілу годину заспокоювати його, а третім, як не Дивно, Абдель Хадер.

— Що ти питимеш? — запитав я.

— Дуже люб’язно з твого боку,— усміхнувся Дідьє.— Гадаю, спершу я візьму пляшку віскі з содовою й зі свіжим лаймом. Так, це, мабуть, буде непоганим соттеп[100], хіба ні? Така несподівана ця звістка про Індіру Ганді...

— Яка звістка? — запитав Вікрам.

— Допіру повідомили, що Індіра Ганді убита.

— Та невже?! — вигукнув я.

— Боюся, що це справді так,— зітхнув Дідьє з невластивим йому траурним виглядом.— Поки що це неперевірене повідомлення, але гадаю, це правда.

— Це сикхи? Через «Блакитну зірку»[101]?

— Так, Ліне. А ти звідки знаєш?

— Коли вона звеліла узяти штурмом Золотий храм, де засів Біндранвал[102], я відразу подумав, що їй воно так не обійдеться.

— Як це сталося? Це хлопці з KLF[103] зробили? — запитав Вікрам.— Кинули бомбу?