Розділ «Частина II»

Ти схибив,— усміхнулася вона.— Я стою нижче від них.

— Ого, це вже вдруге!

— Що вдруге?

— Ти вже вдруге так усміхаєшся сьогодні. Тільки-но ти всміхалася, розмовляючи з дівчатами, і я подумав, що вперше бачу в тебе таку гарну усмішку.

— Я часто всміхаюся,— заперечила вона.

— Авжеж, але не так. Не подумай, що я докоряю тобі. Мені це подобається.

— Я часто всміхаюся! — повторила Карла, спохмурнівши, тоді як крізь її міцно стиснуті вуста пробивалася усмішка.

Ми знову замовкли, дивлячись одне на одного. Очі її були як зелена вода біля морського рифа, в них танцювали сонячні блищики. Вітер шарпав її шовкову сукню, то щільно огортаючи її рельєфну фігуру, то знову ховаючи її в брижах.

— А з чого ви так весело сміялися?

Вона звела брову зі знайомою сардонічною напівусмішкою.

— Це що, для підтримки розмови?

— Можливо,— засміявсь я.— Щось я сьогодні нервую у твоїй присутності. Прощу вибачення.

— Нема за що. Це навіть комплімент — нам обом. Але якщо ти хочеш знати, з кого ми сміялися, то можу сказати: переважно з тебе.

— З мене?

— Так. Вони розповіли мені, як ти обнімався з ведмедем.

— Ага, он воно що! Так, це, напевно, було і справді смішно.

— Одна з жінок зобразила, який у тебе був вираз перед тим, як ти обійняв його. Але особливо веселилися вони, намагаючись відгадати, чому ти це зробив. Всі по черзі висловлювали свою думку. Радга — вона, здається, твоя сусідка?..

— Так, вона мати Сатиша.

— Так от, Радга припустила, що тобі було шкода ведмедя. Це всіх страшенно насмішило.

— Уявляю собі! — сухо кинув я.— А ти що ж на те?