Розділ «Частина II»

— Дні за два. Мені треба підготувати ґрунт.

Вона відкинула недопалок і ступнула до мене. Я приготувався до поцілунку, аж натовп з галасом підбіг до вікон і оточив нас. Прабакер просунув голову мені під пахву, опинившись між мною і Карлою.

— Муніципалітет! — вигукнув він.— Дивіться!

— Що сталося? — здивувалася Карла.

— Люди з муніципалітету збираються валити хатини,— прокричав я їй у вухо.— Вони роблять це раз на місяць. Так вони намагаються боротися з розростанням нетрищ.

Ми побачили, як перед нетрищами зупинилося декілька поліційних вантажівок. Кузови їхні були затягнуті брезентом, але ми знали, що під ним ховається десятків зо два поліціянтів. Потім під’їхала вантажна платформа, яка зупинилася біля самих хатин. З вантажівок посипалися поліціянти, вони вишикувалися в дві шеренги. Муніципальні робітники, що жили здебільшого теж у нетрищах, зістрибнули з платформи і взялися до руйнування. У кожного з них був мотузок з гаком. Робітник закидав гак на дах і, зачепивши його за виступ, тягнув мотузок на себе, аж покрівля з’їжджала вниз. Мешканці насилу встигали схопити дітей, гроші та документи. Все інше трощилося — гасові плитки і кухонний посуд, валізи і ліжка, одяг і дитячі іграшки. Люди в паніці розбігалися. Поліція ловила декого з них і пакувала до вантажівок.

Люди, що стояли поряд з нами, мовчки спостерігали за цією сценою. З висоти нам було добре все видно, але навіть найгучніші звуки не долітали до нас. Це безшумне методичне знищення осель діяло на всіх дуже гнітюче. В цій страшній тиші особливо вразило мене квиління вітру, на яке досі я не звертав уваги. І я знав, Що на всіх поверхах коло вікон так само стоять люди і дивляться униз.

Хоч робітники знали, що їхні домівки в легальному селищі ніхто не чіпатиме, роботи на будівництві припинилися. Всі розуміли, що по закінченні будівництва прийде черга і їхніх жител. Їх поваляють і спалять, а на тому місці буде стоянка для лімузинів.

На обличчях робітників було співчуття і страх. У очах деяких людей читався також сором за мимовільні думки, які виникають у багатьох з нас у відповідь на утиски з боку властей: «Слава Богу! Слава Богу, це не моя хатина!»

— Який успіх, Лінбаба! Твоя хатина уціліла, і моя теж! — закричав Прабакер, коли поліціянти нарешті посідали в машини і поїхала собі.

Вони розвалили десятків із шість осель, понад двісті душ лишили ся без даху над головою. Вся операція зайняла двадцять хвилин.

— Куди ж вони тепер подінуться? — тихо запитала Карла.

— Завтра ж зведуть нові хатини на колишньому місці. За місяці муніципалітет знову розвалить їхні домівки — або ж інші розвалить Але все одно це велика втрата. Всі їхні речі пропали. Доведеться купувати нове начиння і будівельні матеріали. Душ із десять заарештували, і ми не побачимо їх декілька місяців.

— Навіть не знаю, що лякає мене більше,— сказала вона,— чи беззаконня, чи байдужість, з якою його сприймають.

Люди відійшли од вікон, а ми з Карлою так і стояли, пригорнувшись одне до одного. Вона обернула голову, і я її поцілував. Її пружні вуста пом’якшали, зустрівшись з моїми губами, і була в цьому така сумна ніжність, що якусь мить я немовби ширяв у високості на крилах свого кохання.

— Пробач. Я не хотів.

— Все гаразд,— усміхнулася вона і відкинула голову, упираючись руками мені в груди.— Але, боюся, ми змусили ревнувати одну дівчину.

— Яку це дівчину?

— Ти хочеш сказати, що у тебе тут немає дівчини?

— Ні, звісно,— спохмурнів я.