Розділ «Частина II»

— Ні, все гаразд,— швидко відгукнулася вона.— Напевно, цей підйомник все ж таки подіяв на мене сильніше, ніж я думала.

— Прошу вибачення за прикрощі, міс Карло,— співчутливо сказав Прабакер.— Тепер ми говоритимемо тільки про радісні речі — не згадуватимемо ні вбивства, ні трупи, ні кров, яка річкою залляла весь дім...

— Знаєш що, Прабакере, доста вже цих подробиць! — урвав я його.

Декілька молодих жінок підійшло до нас, щоб прибрати бананове листя і роздати тарілки з солодким десертом. Вони роздивлялися Карлу з відвертою цікавістю.

— У неї дуже худі ноги,— сказала одна з них на хінді.— їх видно крізь брюки.

— А ступні дуже великі,— додала інша.

— А от коси м’які, гарні, чорного індійського кольору.

— А очі — як смердюча марихуана,— презирливо фиркнула перша.

— Ви обережніше, сестрички,— озвавсь я на тій же мові.— Моя знайома знає хінді й розуміє все, що ви говорите.

Жінки сприйняли моє зауваження скептично, але зніяковіли і почали перешіптуватися. Одна з них нахилилася до Карли і голосно запитала, чи вона розуміє їхню мову.

— Можливо, у мене дуже тонкі ноги і дуже великі ступні,— відповіла Карла на хінді,— але зі слухом у мене все гаразд!

Жінки захоплено завищали і потягли її за свій стіл. Спостерігаючи за нею, я дивувався, з якою невимушеністю вона тримається в їхньому товаристві. Вона була найвродливішою з-поміж усіх жінок, яких я бачив у моєму житті. Це була краса пустелі на сході сонця; я не міг відвести від неї очей, мене охоплював трепет. Дивлячись на Карлу, я не міг пробачити собі, що так довго уникав зустрічі з нею. Мене дивувало те, що індійським дівчатам так хочеться доторкнутися до неї, погладити по волоссю, узяти за руку. Мені вона уявлялася замкнутою і мало не холодною. А ці дівчата, ледве встигнувши познайомитися, здавалося, зближувалися з нею тісніше, ніж я після цілого року дружніх взаємин. Я пригадав швидкий імпульсивний поцілунок, який вона подарувала мені в моїй хатині, дух кориці і жасмину, що ними пахли її коси, дотик її вуст, котрі були немов солодкі виноградини, що налилися соком під літнім сонцем.

Подали чай, і я, узявши свою склянку, підійшов до вікна. Аж до самісінької затоки переді мною розкинулися нетрища. Вузькі кривулясті вулички, наполовину затулені дахами, скидалися радше на тунелі. То тут, то там курівся дим од вогнищ, легенький бриз підхоплював його і гнав над розкиданими по затоці рибальськими човнами.

Далі височіли багатоквартирні будинки, де мешкали заможні люди. З висоти хмарочоса видно було розкішні сади з пальмами і в’юнкими рослинами, а на дахах — крихітні хатини, де мешкала прислуга.

— Гарний краєвид...— тихо мовила Карла.

— Іноді я приходжу сюди ночами, коли всі сплять, а мені хочеться побути самому,— відповів я їй так само тихо.— Це одне з моїх улюблених місць.

Ми помовчали, спостерігаючи за воронами, що кружляли над нетрищами.

— А ти де любиш бувати наодинці?

— Я не люблю самоти...— відповіла вона і, обернувшись до мене, побачила вираз мого обличчя.— А в чому справа?

Та так... просто я здивований. Я завжди думав, що тобі повинно бути добре на самоті. Мені здавалося, ти стоїш осторонь, сказати б, над усіма тими, хто тебе оточує.