Розділ «Частина II»

— Я ж знала, що Дідьє не можна слухати. Це його ідея. Він упевнений, що у тебе тут є подружка. Каже, це єдина причина, з якої іноземець може добровільно поселитися в нетрищах.

— Немає у мене ніякої подружки, Карло. Я кохаю тебе.

— Ні! — вигукнула вона, і ті слова були мов ляпас.

— Я нічого не можу з цим удіяти. Вже давно.

— Припини! — урвала вона мене знову.— Ти не можеш! Не можеш! О Боже, як я ненавиджу любов!

— Любов не можна ненавидіти, Карло,— м’яко сказав я.

— Послухай, я не хочу нікого кохати,— не заспокоювалася вона, хоча говорила вже м’якше. Очі її зустрілися з моїми.— І не хочу, щоб хтось кохав мене. Для мене ці романтичні історії погано кінчаються.

— Навряд чи знайдеться людина, для котрої любов — тільки безхмарне щастя.

— От-от, і я про те.

— Але коли це трапляється, у тебе немає вибору. Не думаю, щоб хто-небудь закохувався за власним бажанням. І я не хочу примушувати тебе до чогось. Я просто люблю тебе, і все. Давно вже. І треба було нарешті про це сказати. Це не означає, що ти повинна що-небудь робити у зв’язку з цим — та і я теж.

— І все одно я... Не знаю. Просто я... Господи! Але ти мені так подобаєшся, і я щаслива.

Погляд її був чесний, але я знав, що вона багато про що мовчить. Погляд її був сміливий, та все ж таки вона боялася. Коли я розслабився і всміхнувся їй, вона розсміялася.

— Тобі досить цього поки що?

— Так,— збрехав я.— Звісно.

Як і люди, що відбудовували свої хатини внизу, я вже збирав уламки в своєму серці і на руїнах зводив новий дім.

Розділ 13

Хоча мало хто міг похвалитися тим, що бачив мадам Жу на власні очі, вона, як запевняла мене Карла, приваблювала всіх, хто відвідував її Палац. Клієнтами того закладу були заможні люди: бізнесмени, політики, гангстери. Палац пропонував їм дівчат-іноземок — індійські дівчата тут не працювали,— а також різноманітні хитромудрі засоби задоволення найрозгнузданіших сексуальних фантазій. У Бомбеї було чимало закладів, що надавали такі послуги, але жоден з них не користувався такою популярністю, як Палац, тому що в нім була мадам Жу. Чоловіків приваблювала не лише майстерність і врода дівчат, а й таємниця — краса мадам, якої ніхто не бачив.

Казали, вона росіянка, але цей факт, як і решту подробиць особистого життя мадам Жу, перевірити було неможливо. Знали тільки те, що з’явилася вона в Нью-Делі в шістдесяті роки. Нова половина міста святкувала своє тридцятиліття, а стара — трьохсотрічний ювілей. Побутувала легенда, згідно з якою вона була коханкою офіцера КДБ, що вирішив використати її рідкісну красу для вербування діячів Індійського національного конгресу. У чутках, що стосувалися перебування мадам Жу в Делі, фігурували скандали, самогубства і усунення політичних суперників. Мадам Жу стала збірним образом — її життя і її особистість обросли вигадками пліткарів і їхніми власними нав’язливими ідеями. Одні казали, що вона має силу-силенну коштовностей, які тримає в мішках, другі авторитетно заявляли, що вона наркоманка, треті казали про сатанинські обряди і канібалізм.

— Вона небезпечна,— сказала мені Карла.— Хитра і небезпечна.

— Угу.