Розділ «Частина II»

— Ці вежі будують вже п’ять років і будуватимуть ще як мінімум три роки. А що буде з нетрищами після цього, ніхто не знає. Теоретично їх ліквідують.

— І все це зникне? — запитала Карла, окинувши поглядом селище.

— Все зникне,— зітхнув Прабакер.

— Але сьогодні у людей великий день. Мешканці нетрищ перемогли і хочуть це відсвяткувати. Крім того, в одного робітника з п’ятьма доньками нарешті народився син, і він запросив усіх з цієї нагоди на обід, який влаштовує ще до свята.

— Так, в Небесне село! — засміявся Прабакер.

— Але де це? — запитала Карла.

— Тут, у тебе над головою,— відповів я.

Над нами височіли два хмарочоси. Залізобетонні стіни були зведені вже на три чверті, але вікна і двері ще не вставляли, електрообладнання не змонтували, водогону і каналізації не було. Чутно було роздратоване бурчання генераторів, немилосердний металевий гуркіт молотків, вищання дрилів і шліфувальних машин.

Жінки в квітчастих сарі носили гравій, пісок і цемент і кидали все те в ненажерні пащі бетономішалок. На горішніх поверхах стін ще не було, але каркас уже був готовий, і навіть там, на тридцять п’ятому поверсі, жінки працювали нарівні з чоловіками. Ті люди були з глухих сіл, та згори бачили вони те, чого не траплялося бачити жодному бомбейцеві,— всю панораму міста, адже Центр світової торгівлі повинен стати найвищою спорудою в мегаполісі.

— І найвищим у всій Індії,— гордо заявив Прабакер.

Він жодного стосунку не мав до того будівництва, але пишався так наче сам проектував ті споруди.

— Ну, принаймні в Бомбеї,— уточнив я.— Тобі пощастило: згори відкривається прегарний краєвид. Обід буде на двадцять третьому поверсі.

— Справді?! — перелякано вигукнула Карла.

— Без проблем, міс Карло. Ми поїдемо першим класом, ось на цьому ліфті.

Прабакер показав на вантажну платформу, що курсувала вгору і вниз по зовнішній стіні хмарочоса.

— Як це чудово! — вигукнула Карла.— Там, напевно, почуваєшся як на сьомому небі.

— Так, я теж почуваюся там як на небі, міс Карло! — погодився Прабакер з щонайширшою зі своїх усмішок і потягнув Карлу за рукав до підйомника.— Гайда, займемо чергу на ліфт. Це дуже красиві будівлі, так?

— Не знаю...— пробурмотіла вона, коли ми услід за Прабакером попрямували до платформи.— Вони схожі на пам’ятник чомусь померлому. І чомусь украй непопулярному. Людському духу, наприклад.

Ми піднялися на платформу, де крім нас було ще декілька чоловіків і жінок, а також візок з інструментами і діжки із заклепками. Оператор двічі пронизливо свиснув у металевий свисток і сіпнув за важіль. Мотор заревів, платформа затряслася і зі стогоном рушила вгору. За декілька секунд ми були вже на висоті п’ятдесяти, вісімдесяти, ста метрів.

— Тобі подобається? — прокричав я.