Розділ «Частина II»

Нелегальні нетрища росли хаотично, без жодного плану, на відміну від селища, заснованого будівельною компанією. З часом на кожного «законного» жителя вже припадало по вісім нелегальних, межі між двома житловими масивами практично стиралися, і вони зливались в одне двадцятип’ятитисячне поселення.

Попри те, що бомбейський муніципалітет оголосив несанкціоновані нетрища поза законом, а будівельна компанія не заохочувала контакти між робочими і самозванцями, всі двадцять п’яті тисяч душ вважали себе єдиним колективом з нерозривними внутрішніми зв’язками, спільним господарством і спільними потребами. Зведена поміж ними огорожа, як і всі огорожі на світі розглядалася як щось умовне і необов’язкове. Жити на офіційній території робітникам дозволялося тільки зі своїми найближчими родичами, і багато хто запрошував дальшу рідню поселитися на неофіційній території. Діти робітників і нелегалів дружили; хлопці й дівчата з різних боків огорожі частенько одружувалися, Разом відзначали свята, спільними зусиллями боролися зі стихійними лихами, оскільки пожежі, повені й епідемії вже й поготів не визнають огорож із колючого дроту.

Ми з Карлою і Прабакером пролізли крізь дірку в огорожі у супроводі гурту дітлахів. Всі вони знали не тільки Прабакера, а й мене. Я лікував їхні садна, подряпини і щурячі укуси, а робітники теж часто зверталися до мене, бо через незначні травми їх могли усунути від роботи.

— Бачу, тебе тут всі знають,— зауважила Карла, коли мене вже вп’яте зупинили, щоб поговорити.— Ти що, висуваєш свою кандидатуру на пост мера цього селища?

— Боронь, Боже! Терпіти не можу політики і політиків. Політик — це той, хто обіцяє побудувати міст там, де немає ніякої річки.

— Добре сказано! — похвалила Карла. Очі її сміялися.

— На жаль, це сказав не я, а Амітаб Баччан.

— Сам Великий «Б»?

— Так. Ти що, дивишся боллівудські фільми?

— Звісно. Чом би і ні?

— Не знаю. Просто мені здавалося, що вони не для тебе.

Вона нічого не відповіла. Мовчання тривало, аж вона знову заговорила:

— Тебе тут справді знають — і люблять.

Я здивувався. Мені й на думку не спадало, що мене можуть любити. Звісно, я знав, що Прабакер, Джоні Сигар і навіть сам Казим Алі Гусейн вважають мене своїм другом, але дружні взаємини і пошана — це одне, а любов — зовсім інше.

— Ну, сьогодні особливий день,— усміхнувсь я, бажаючи змінити тему.— Люди багато років боролися за те, щоб відкрити в селищі початкову школу. Тут понад вісім сотень дітей молодшого шкільного віку, а найближчі школи переповнені. Вже і вчителів знайшли, і місце для будівництва, але адміністрація була проти.

— Через те, що це нетрища?

— Так. Вони бояться, що школа надасть їм легального статусу. Офіційно нетрища немовби не існують.

— Ми — неіснуючі люди,— вставив Прабакер.— Це неіснуючі хати, в яких ми не живемо.

— А зараз у нас є і неіснуюча школа,— підхопив я.— Муніципалітет врешті-решт пішов на компроміс. Він дозволив відкрити навіть дві тимчасові школи, але їх зачинять, коли будівництво закінчиться.

— А коли це станеться?