Розділ «Частина II»

— А в цьому місці?

— Так, тут болить.

— А вище? Нижче?

— Ні, тільки тут.

За допомогою цієї пантоміми мені врешті-решт пощастило з’ясувати, що жінка відчуває біль, коли глибоко вдихає або піднімає тягарі. Я написав записку докторові Хаміду, виклавши свій гаданий діагноз. Не встиг я пояснити дівчині, що вона повинна повести тітку до доктора Хаміда, як хтось сказав: А знаєш, бідність гарно позначається на тобі. Якщо ти геть зубожієш, то, напевно, станеш просто чарівником.

Обернувшись, я побачив Карлу. Іронічно всміхаючись, вона стояла в дверях.

— I давно ти тут стоїш? — запитав я.

— Та вже встигла познайомитися з твоєю дивовижною системою лікування на відстані. В тобі відкрилися телепатичні здібності?

— Індійські жінки стають дуже упертими, коли заходить мова про те, щоб дозволити сторонньому чоловікові торкнутися їхніх грудей,— пояснив я, коли пацієнтка і троє дівчат вийшли з хати.

— Не буває людей без недоліків, як сказав би Дідьє,— мовила вона з ледве помітною усмішкою.— Він сумує за тобою, до речі, тож просив передати привіт. Як по правді, всі в «Леопольді» за тобою скучили.

— Заходь, сідай. Зараз я приберу тут.

Вона сіла на ослоні, а я узяв поліетиленовий пакет з використаними тампонами і бинтами і згріб у нього сміття зі столу. Потім помив руки спиртом і прибрав медикаменти на етажерку.

Карла окинула хатину критичним поглядом. Подивившись на своє житло її очима, я побачив, яке це убозтво.

Гола долівка порепалася, у стінах зяяли діри, в які зазирали дітлахи. Очеретяний дах провис і теж світив дірками. Все моє кухонне начиння складалося з гасової плитки, двох кухлів, двох металевих тарілок, ножа, виделки, ложки і кількох слоїків зі спеціями. Все це було складено в картонній коробці в кутку. Їжі не було зовсім — я купував харчі на один день. У череп’яному глечику зберігалася вода.

Я подивився на Карлу, і гумор мій геть упав.

— Як бачиш, хвалитися мені немає чим.

— Все це нормально,— сказала вона, здогадавшись, що я відчуваю.— Я жила цілий рік в такій же хатині в Гоа. І була щаслива. Не минає і дня, щоб я не згадувала, як мені було там добре.

До хати увійшов мій дванадцятирічний сусіда Сатиш. Під пахвою він ніс дворічну сестричку. Зупинившись перед Карлою, він почав безцеремонно роздивлятися її.

— Сатишу, чай боно,— сказав я йому.— Приготуй чай.

Він усміхнувся і вибіг з хатини. Наскільки мені було відомо, Карла була першою чужинкою, яку він бачив у нетрищах. Я знав, що він буде ще кілька тижнів розповідати своїм друзям про неї.