Розділ «Частина II»

— Це містер Лін,— представив мене Абдулла.— Він лікує людей в колабських нетрищах.

— Ні-ні,— заперечив я.— Я зовсім не лікар. Мене просто попросили допомогти там. У мене немає медичної освіти.

— Хадербгай повідомив мені про ваші скарги на те, що лікарня Святого Георгія відмовляється приймати пацієнтів, яких ви туди посилаєте,— відразу перейшов Хамід до справи, залишивши без уваги мої претензії на скромність. Його темно-карі, майже чорні очі поблискували за скельцями позолочених окулярів.

— Ну так, було таке...— відповів я, здивований тим, що Хадербгай запам’ятав мою скаргу.— Річ у тому, що деколи я не знаю, що робити з хворими, які приходять до мене. Якщо я не можу поставити діагноз або сумніваюся, то посилаю людей в лікарню Святого Георгія — нічого іншого мені не залишається. Але дуже часто вони повертаються, так і не отримавши допомоги ні від лікаря, ні від медсестри, ні від кого.

— Може, вони просто симулюють хворобу?

— Та ні, що ви! — образивсь я.— Який зиск із того? Крім того, у них же є почуття власної гідності. Це не жебраки якісь.

— Звісно, звісно,— пробурмотів він і, знявши окуляри, потер перенісся.— А ви самі не пробували піти в лікарню і з’ясувати, чому вони їх не беруть?

— Так, я ходив туди двічі. Мені сказали, що раді б допомогти, але вони і так переобтяжені роботою і якби у хворих було направлення від лікаря з ліцензією, то вони поставили б їх у чергу на прийом. Я не скаржуся на співробітників лікарні. Зрозуміло, у них і без того турбот вище голови. Персоналу не вистачає, а хворих повно. Я в своєму медпункті приймаю до п’ятдесяти пацієнтів щодня, а до них приходять шістсот, а то й тисяча хворих. Проблема в тому, що у моїх хворих просто немає коштів, щоб заплатити лікареві за направлення. Тому вони звертаються до мене.

Доктор Хамід звів брови, і обличчя його знову осяяла широка усмішка.

— Ви сказали, «мої хворі». Ви вже відчуваєте себе індійцем, містере Ліне?

Я засміявся і вперше відповів йому на хінді рядком пісні з кінофільму, який ішов тоді в багатьох кінотеатрах міста:

—  «Ми прагнемо стати кращими в цьому житті».

Лікар теж засміявся.

— Знаєте, я зможу допомогти вам. Тут я чергую два дні на тиждень, а решту часу працюю у себе в кабінеті на Четвертій Поштовій вулиці.

— Я знаю цю вулицю. Вона дуже близько від нас.

— От-от. Ми з Хадербгаєм домовилися, що ви посилатимете пацієнтів до мене, а я вже скерую їх до лікарні Святого Георгія, якщо це буде необхідно. Ми можемо почати із завтрашнього дня, якщо хочете.

— Звісно, хочу! — вигукнув я.— Це просто чудово! Величезне вам спасибі. Я поки що не знаю, як організувати оплату...

— Нема за що мені дякувати і не турбуйтеся щодо оплати,— відповів він, поглянувши на Абдуллу.— Ваших людей я прийматиму безоплатно. Хочете випити чаю? У мене скоро перерва. Навпроти лікарні є ресторанчик. Не могли б ви почекати мене там? Нам треба обговорити деякі подробиці.

Ми з Абдуллою чекали його хвилин зо двадцять, спостерігаючи крізь велике вікно за тим, як до лікарняного входу підходять бідні пацієнти і під’їжджають на машинах багаті. Потім з’явився доктор Хамід, і ми про все домовилися.

У всіх добрих лікарів є принаймні три спільні риси: вони уміють спостерігати, вони уміють слухати і не вміють піклуватися про себе. Хамід був добрим лікарем, тож за годину, коли ми про все поговорили, мені стало аж ніяково: я помітив, що в нього передчасні зморшки на обличчі, а очі почервоніли від недосипання. Він міг би, якби захотів, швидко розбагатіти, зайнявшись приватною практикою в Німеччині, США або Канаді, але він лишився на батьківщині, де заробляв копійки. Він був одним з багатьох тисяч бомбейських медиків, які мало отримували від життя, але в своїй щоденній роботі творили просто-таки дива. Як по правді, вони рятували місто.