Розділ «Частина II»

— Про цього хлопця, Абдуллу, який приходив до тебе сьогодні. Від нього може бути дуже велика небезпека, якщо знайомитися з ним, і особливо якщо робити якісь справи з ним також.

— Що ти цим хочеш сказати?

Прабакер помовчав. На його відкритому обличчі виразно відбилася внутрішня боротьба.

— Він убивча людина, Ліне, вбивця. Він вбиває людей. За гроші. Він гунда, гангстер, і працює на Хадербгая. Всі знають це. Всі, крім тебе.

Я відразу ж зрозумів, що це правда і що я вже й сам це знав. Це було видно з того, як люди ставилися до Абдулли, з яким жахом дивилися вони на нього.

Я постарався тверезо поглянути на самого Абдуллу і на те, чим він займається, і визначити, якими повинні бути мої стосунки з ним. Хадербгай, звісно ж, мав рацію. У нас було багато спільного. Ми обоє поважали грубу силу і не боялися порушити закон, обоє були вигнанцями, самотніми в цьому світі. Але я нікого не вбивав. Цим ми відрізнялися один від одного.

Подумав я і про те, як упевнено тримався в колонії прокажених. Звісно ж, упевненість і самовладання передалися мені там від Абдулли — поруч з ним я нічого не боявся. Після втечі він був першим, хто так діяв на мене. Таких людей називають у в’язниці «стовідсотковими хлопцями». Вони не замислюючись поставлять на кін своє життя заради друга. В’язниця зриває маску з людини. У в’язниці ти не можеш приховати свою суть. Ти не можеш прикинутися «крутим». Ти або є таким, або ні, й це видно всім. І я впевнився, що коли на тебе пруть з ножем — а зі мною це бувало неодноразово — і постає питання, хто кого, поміж сотень людей знайдеться той, хто заради дружби піде з тобою до кінця.

В’язниця навчила мене розпізнавати таких людей, і я знав, що Абдулла один з них. Для мене крутий характер і залізна воля Абдулли означали більше, ніж все добро світу. І, сидячи в своїй хатині, я присягнувся, що буду йому вірним другом і братом, хоч ким він там є насправді.

Я подивився у стурбоване обличчя Прабакера і всміхнувся йому. Він інстинктивно всміхнувся мені у відповідь, і я раптом збагнув, що відіграю в його житті таку ж роль, як і Абдулла в моєму. Дружба — це теж ліки, і ринок, де її можна дістати, теж буває чорним.

— Не хвилюйся,— сказав я, поклавши руку йому на плече,— все буде гаразд. Нічого зі мною не станеться.

Розділ 11

Минали дні, а я знай займався лікувальною практикою і вибивав гроші з туристів. Одного разу мені поталанило залагодити оборудку з гуртом італійців, які хотіли перепродавати наркотики іншим туристам в Гоа. Я допоміг їм придбати чотири кілограми чарасу і дві тисячі пігулок мандракса[67]. Мені подобалося мати справу з італійцями. Вони знали, чого хочуть від життя, а справами займалися зі смаком. І вони, як правило, не були скупі, бо розуміли, що добра робота повинна добре й оплачуватися. Комісійні дозволили мені жити декілька тижнів. Робота в нетрищах поглинала весь мій час.

Був кінець квітня, до сезону дощів залишалося трохи більше місяця. Мешканці нетрищ активно готувалися до нього. Всі чудово знали, яких сюрпризів можна чекати від затягнутого хмарами неба, проте обличчя аж сяяли з утіхи, тому що люди встигли скучити за дощем.

Казим Алі Гусейн сформував дві бригади, які допомагали непрацездатним мешканцям нетрищ, вдовам, сиротам і самотнім жінкам лагодити оселі, а бригадирами призначив Прабакера і Джоні Сигара. Прабакер з добровільними помічниками шукав бамбукові палиці й обрізки дощок, а Джоні Сигар на чолі піратської банди вуличних хлопчаків нишпорив у пошуках шматків бляхи, пластику, брезенту.

Я працював разом з гуртом парубків, яким доручили розчистити і поглибити рівчаки, якими стікала вода. Це була брудна робота, але я охоче узявся до неї, бо вона давала змогу зазирнути у всі куточки селища і познайомитися з сотнями людей. Ця робота вважалася не менш престижною, ніж будь-яка інша праця: до того, хто допомагав захистити селище від дощів, ставилися з особливою повагою, тож, порпаючись у смердючому багні, ми бачили, як люди нам усміхаються.

Наш командир Казим Алі Гусейн керував людьми ненав’язливо, без жодного апломбу, але авторитет його був непохитний. Тими днями стався випадок, який ще раз переконав мене в його мудрості.

Одного разу ми зібралися в хатині Казима Алі, щоб послухати розповідь його старшого сина про Кувейт. Ікбалові було двадцять чотири роки, він півроку працював там за контрактом, тож усім кортіло про те послухати. Де дістати вигідну роботу? З ким краще не мати справи? Чи не можна узяти участь в операціях між чорними ринками Бомбея і країн Персидської затоки? Ікбалу довелося цілий тиждень щодня читати лекції в переповненому батьківському домі. Того дня його лекцію урвав галас і зойки, що пролунали надворі.

Поспішивши на шум, ми побачили натовп, де чубилися два хлопці з бригади Прабакера, Фарух і Раґурам. Коли підійшов Казим Алі, стало тихо.

— У чому справа? — запитав він незвичайним для нього суворим тоном.

— Він образив пророка Магомета! — закричав Фарух.