Розділ «Частина II»

— Бачиш, зараз у мене немає пацієнтів.

— Ох!..— зітхнув він розчаровано. Побарабанивши пальцями по коліну, він запитав: — Хочеш, я приведу тобі пацієнтів?

Він вже підвівся і я уявив собі, як він тягне людей до мене на прийом.

— Ні-ні, заспокойся. Я взагалі не щодня приймаю хворих. І потім, якщо вони бачать, що я удома, то самі приходять до мене, але годині о другій. Так рано вони не з’являються. Та я і сам уранці працюю. Мені ж треба заробляти гроші.

— А сьогодні?

— Сьогодні я можу відпочити. Минулого тижня трохи заробив.

— А як ти заробив?

Він дивився на мене з простодушною цікавістю, не розуміючи, що запитання може виявитися нетактовним і збентежити мене.

Знаєш, Абдулло, не годиться питати іноземців, як вони заробляють на життя,— відповів я, сміючись.

Зрозуміло,— всміхнувся він.— Підпільний бізнес.

— Ну, не зовсім. Та коли вже ти питаєш, я поясню. Одна французка хотіла купити півкіло чарасу, і я їй допоміг. А ще я допоміг німецькому туристові продати фотоапарат «Кенон» за вигідною ціною. Від них обох я отримав комісійні.

— І скільки? — запитав він, дивлячись мені в обличчя.

Очі його були майже золоті. Такого кольору бувають піщані дюни в пустелі Тар перед настанням сезону дощів.

— Близько тисячі рупій.

— За кожну з цих справ?

— Ні, за обидві разом.

— Це дуже маленькі гроші, брате Ліне,— кинув він, презирливо скрививши губи і зморщивши носа.

— Ну, може, для тебе вони і малі,— пробурмотів я,— а я можу прожити на них тижні зо два.

— А зараз ти, значить, вільний?

— У якому сенсі?