Розділ «Частина II»

Коли ми знову їхали вулицею назад, відважно петляючи поміж автобусами, автами, велосипедистами і пішоходами, Абдулла крикнув мені через плече, що раніше доктор Хамід теж жив у нетрищах. Хадербгай шукав там обдарованих дітей і платив за їхнє навчання в приватних коледжах, а потім і у вищих навчальних закладах. Вони ставали лікарями, медсестрами, вчителями, інженерами, правниками. Отак він знайшов і Хаміда, який тепер віддавав свої борги, допомагаючи моїм пацієнтам.

— Хадербгай з тих людей, котрі працюють на майбутнє,— сказав Абдулла, коли ми зупинилися на перехресті.— Більшість людей — і ми з тобою, брате мій,— просто чекають, коли майбутнє настане. Але Абдель Хадер Хан спочатку мріє про майбутнє, потім планує його, а потім будує за певним планом. У цьому відмінність між ним і всіма іншими людьми.

— Куди ти мене знову везеш?

— Туди, де ти отримуватимеш ліки.

— Отримуватиму ліки?

— Хадербгай звелів, щоб тобі постачали ліки щотижня. Те, що я привіз тобі сьогодні,— це перша партія. Ми їдемо на чорний ринок ліків.

— Чорний ринок ліків? А де це?

— У нетрищах лепраків, хворих на проказу,— пояснив мені Абдулла діловитим тоном. І засміявся: — Не турбуйся ні про що, брате. Тепер ти — теж частина плану.

Мені слід було б дослухатися до цих слів — то був сигнал тривоги, проте я був майже щасливий. Ці слова зворушували мене, впорскували адреналін мені у кров. Здійснивши втечу, я назавжди полишив у минулому свою родину, батьківщину, цивілізацію. Я думав, що моє життя скінчилося, а тепер, провівши декілька років у вигнанні, раптом побачив, що не лише намагаюся позбутися минулого, а й прагну чогось нового. Як і всі знедолені, я полюбляв небезпеку, тому що відчуття загрози допомагало мені забути те, що я втратив. Петляючи з Абдуллою вулицями на мотоциклі, підставляючи обличчя зустрічному вітру, я безоглядно йшов назустріч своїй долі.

Колонія лепраків містилася на околиці. У Бомбеї було декілька спеціальних лепрозоріїв, але ті, до кого ми їхали, не хотіли там жити. У цих закладах були добрі умови, хворих доглядали, намагалися їх лікувати, але там доводилося улягати правилам і не всім це було до душі, тож чимало хворих на цю недугу мешкало в своїй колонії.

Надзвичайна терплячість мешканців нетрищ не поширювалася на прокажених. Їх боялися, тож лепраки жили в тимчасових таборах, там, де могли знайти вільну місцину. Іноді вони поселялися на ділянці з промисловими відходами або біля одного з міських смітників. Того дня ми з Абдуллою знайшли їх на порожній смужці землі біля залізничного полотна в Харі, одному з передмість Бомбея.

Нам довелося залишити мотоцикл на узбіччі й пробиратися до табору прокажених тим же шляхом, яким ходили вони самі, пролазячи крізь дірки в загородах і перестрибуючи через канави. Ділянка, яку вони вибрали, була складською територією, сюди вивозили харчі і промислові товари з міста. Поряд із сортувальною станцією стояли адміністративні будівлі, склади і депо. Вся територія була обплутай; мережею маневрових колій і обгороджена по периметру високою дротяною огорожею.

Навколо процвітало забезпечене життя упорядкованого передмістя з інтенсивним транспортним рухом, садами, терасами і базарами. А на території усередині дротяної загороди панувала гола функціональність. Тут не росли рослини, не бігали звірі, не ходили люди, тільки товарні вагони з гуркотом переїжджали коліями з місця на місце, немов якісь примари. І тут розташувалася колонія прокажених.

Вони захопили невелику ділянку поміж залізничними коліями і звели на ній свої житла, що насилу сягали мені по груди. Здалека поселення було схоже на армійський табір, оповитий димом багать, де готували їжу. Поряд з тими халупами хатини в наших нетрищах здавалися міцними комфортабельними спорудами. Тутешні тимчасові оселі були з листів картону і пластмаси, зв’язаних тонкими мотузками і підпертих кілками. Все це можна було розвалити за декілька хвилин, а тим часом воно правило за житло для чотирьох десятків чоловіків, жінок і дітей.

Ми попрямували до однієї з центральних хатин. Побачивши нас, люди завмирали на місці і проводжали нас очима, але ніхто не намагався заговорити з нами. Я мимоволі зиркав на тутешніх мешканців. У деяких не було носів, у більшості — пальців на руках; ноги їхні були обмотані скривавленим ганчір’ям, а у декого процес гниття сягнув так далеко, що вони були без губ або вух.

Мабуть, звістка про нас розлетілася по всьому табору: з халупи, до якої ми прямували, вийшов якийсь чоловік. Хвороба безжально скалічила його, знищивши губи і майже всю нижню частину обличчя — видно було тільки темну вузлувату плоть, де вирізнялися ясна із зубами і зяяло темне провалля замість носа.

— Абдулло, сину мій,— сказав він на хінді,— як ся маєш? Ти снідав сьогодні?

— У мене все добре, Ранджитбгаю,— шанобливо відповів Абдулла.— Я привіз гору, який хоче познайомитися з тобою. Ми недавно попоїли, але чаю вип’ємо залюбки.

Діти притягнули нам стільці, і ми посідали перед халупою Ранджита. Навколо нас зібралося декілька чоловіків, дехто опустився на землю.

— Це Ранджитбгай,— звернувся до мене Абдулла на хінді гучним голосом, щоб усім було чутно.— Він тут цар і бог, голова клубу кала топі.