Розділ «Частина II»

— Але хто ж буде купувати ліки у них, якщо їх можна дістати в будь-якій аптеці?

— Який ти доскіпливий! Щоб пояснити тобі це, я повинен розповісти цілу історію, а вона довга, розрахована на дві чашки чаю. То спершу візьмімо ще по одній.

Усі засміялися і тісніше з’юрмилися довкола нас. Колією прогуркотів товарний вагон. Він проїхав так близько, що, здавалося, от-от зачепить хатину, та ніхто не звернув на нього уваги. По залізничному полотну пройшов доглядач в шортах і форменій сорочці захисного кольору, перевіряючи стан рейок. Час від часу він зиркав на селище лепраків, але, минувши його, більше жодного разу не обернувся. Нам подали чай, і Абдулла заходився розповідати. Діти сиділи на землі, притулившись до нас і обіймаючи одне одного. Якась дівчинка довірливо обхопила руками мою праву ногу.

Абдулла говорив на хінді, повторюючи свої фрази по-англійському, коли бачив, що я не все зрозумів. Почав він з епохи британського панування, коли англійці господарювали по всій Індії, від перевалу Хайбер до Бенгальської затоки. Іноземці, фіренгі, ставили прокажених найнижче від усіх верств населення, сказав він, і вони отримували допомогу останніми. Дуже часто вони були позбавлені ліків, перев’язувальних засобів, медичного догляду. Під час голоду чи стихійного лиха вони часто не мали можливості скористатися навіть традиційними народними засобами і лікувальними травами. І прокаженим доводилося красти те, чого вони не могли дістати іншим шляхом. Поступово вони настільки досягли успіху в цій справі, що у них з’явилися навіть надлишки, які вони почали продавати на власному чорному ринку.

— В Індії,— провадив Абдулла,— завжди було неспокійно — повсякчас вибухали повстання і війни, процвітав бандитизм. Кров лилася річкою. Але набагато частіше, ніж на полі бою, люди гинули від гнійних ран і епідемій. Контроль за витратою лікарських і перев’язувальних матеріалів був найважливішим джерелом інформації для поліції. Все продане аптеками, клініками або оптовими компаніями перебувало на обліку, і коли ці цифри помітно перевищували норму, вживали відповідних заходів, що супроводжувалися арештами і навіть вбивствами. Слід, що тхнув ліками,— в першу чергу, антибіотиками,— дав змогу виловити чимало бандитів і повстанців. А прокажені на своєму чорному ринку продавали ліки всім, не ставлячи зайвих питань. Розгалужена мережа їхніх таємних торгових точок існувала в кожному великому індійському місті. Їхніми клієнтами були найчастіше терористи, сепаратисти, нелегали або й просто злочинці.

— Ці люди вмирають,— завершив Абдулла свою розповідь,— і вони крадуть життя для себе самих, а потім продають його й іншим нещасливцям.

Абдулла замовк. Всі дивилися на мене. Певне, їх цікавило, як я реагуватиму на цю розповідь про жорстокий бойкот з боку суспільства і про їхню незамінність у кримінальному світі.

— Можна... можна мені ще води? — запитав я.

Мабуть, я виправдав очікування, оскільки всі почали радісно сміятися. Декілька хлопчаків схопилося з місця, щоб принести мені води, а дорослі поплескували мене по плечах і спині.

Ранджитбгай пояснив, що Суніл — хлопчик, який приніс нам згорток з ліками,— регулярно привозитиме медикаменти мені в нетрища. Він попросив мене посидіти ще, щоб кожен прокажений міг доторкнутися до моєї ноги. Мені здавалося, що це принизливо Для людей, і я почав умовляти його відмовитися від цього, але він наполягав, а потім з суворим виразом і якимсь запеклим блиском в очах спостерігав, як його люди стукають по моїй нозі куксами пальців чи рук.

За годину по тому Абдулла висадив мене біля Центру світової торгівлі. Він теж зліз із мотоцикла і міцно обняв мене. Я засміявся, і він здивовано втупився в мене.

— Що в цьому смішного?

— Нічого смішного,— заспокоїв я його.— Просто я не чекав таких ведмедячих обіймів.

— Ведмедячих обіймів? Це такий англійський вираз?

— Авжеж. Означає міцні обійми, так у нас обнімаються друзі.

— Брате мій,— мовив він з легкою усмішкою,— завтра ми з Сунілом привеземо тобі ще ліків.

І поїхав собі, а я попрямував до своєї хатини. Я роззирнувся, і наше селище тепер здалося мені надійним осереддям безмежних можливостей. Його мешканці були сильні й здорові. Увійшовши до хатини, я зачинив по собі тонкі фанерні двері, сів і заплакав.

«Страждання,— сказав мені одного разу Хадербгай,— випробовують на міцність нашу любов, перш за все любов до Бога». Я не вірив у Бога, та все ж таки не пройшов сьогодні того випробування. Я не міг любити Бога і не міг пробачити Йому. Сльози бігли у мене з очей, аж відчинилися двері й увійшов Прабакер.

— Від нього може бути велика небезпека, Ліне,— випалив він без всяких передмов.

— Від кого? Про що ти?