Розділ «Частина II»

— У тебе немає пацієнтів?

— Немає.

— І свої маленькі комісійні тобі теж не треба заробляти?

— Ні, не треба.

— То гайда.

— І куди ж це?

— Їдьмо, там побачиш.

Вийшовши з хатини, ми зіткнулися з Джоні Сигаром, який, напевне, підслуховував нашу балачку. Він усміхнувся мені, скорчив гримасу Абдуллі, потім вирішив усміхнутися мені ще.

— Привіт, Джоні. Я виїжджаю на деякий час. Наглянь, щоб дітлахи не порпалися в ліках, гаразд? Я сьогодні розклав на етажерці нові медикаменти, і серед них є небезпечні.

Джоні ображено випнув щелепу.

— Ніхто нічого не чіпатиме в твоїй хатині, Лінбаба! Про що ти говориш? Ти можеш залишити тут мільйон рупій, і він буде цілий. Можеш залишити золото. Банк Індії — не таке надійне місце, як хатина Лінбаби.

— Я тільки хотів сказати...

— Навіть алмази можеш покласти тут. І смарагди. І перли.

— Зрозуміло, зрозуміло, Джоні. Я врахую це на майбутнє.

— Та про що взагалі турбуватися? — втрутився Абдулла.— Він отримує так мало грошей, що вони нікого не можуть зацікавити. Знаєш, скільки він заробив минулого тижня?

Джоні, схоже, ставився до Абдулли з підозрою. На обличчі його застигла ворожість, але цікавість взяла гору.

— Скільки? — запитав він.

— Не бачу сенсу говорити про це! — пробурчав я.

— Тисячу рупій! — сказав Абдулла, сплюнувши для більшої виразності.

Узявши Абдуллу за руку, я потягнув його по доріжці поміж хатинами.