Розділ «Частина II»

«Кала топі» означає на хінді «чорний капелюх»; так часто називають злодіїв, тому що в бомбейській в’язниці на Артур-роуд злодіїв примушують носити капелюхи з чорними стрічками. Я не зрозумів, чому Абдулла вживає це прізвисько, але всі сприйняли його з посмішкою і навіть повторили кілька разів.

— Вітаю вас, Ранджитбгаю,— мовив я на хінді.— Мене звуть Лін.

— Ап доктор гайн? — запитав він.— Ви лікар?

— Ні! — вигукнув я мало не в паніці, оскільки їхня хвороба бентежила мене, я гадки не мав, як лікувати її і боявся, що він попросить мене допомогти їм. І звернувся до Абдулли, перейшовши на англійську: — Скажи йому, що я не лікар, я просто умію надавати першу допомогу, заліковувати щурячі укуси, подряпини тощо. Поясни йому, що у мене немає необхідної медичної підготовки і що я не вмію лікувати лепру.

— Так, він лікар,— пояснив Ранджитбгаю Абдулла.

— Ну, спасибі, братику,— процідив я крізь зуби.

Діти принесли нам склянки з водою і чай в щербатих чашках. Абдулла випив воду великими ковтками. Ранджит відкинув назад голову, і один з хлопчаків улив воду йому в горло. Я вагався, проте Абдулла напевно усвідомлював, що робить, коли пив воду, і я вирішив, що можна ризикнути. Відчайдушним широким жестом вигнанця, якому нічого втрачати, я перехилив склянку. Сорок пар очей стежили, як я п’ю.

У Ранджита були очі медового кольору, затягнуті легкою плівкою,— певне, катаракта в початковій стадії. Він кілька разів окинув мене від ніг до голови пильним поглядом, повним відвертої цікавості.

— Хадербгай сказав мені, що вам потрібні ліки,— поволі мовив він по-англійському.

Зуби Ранджита клацали, коли він говорив, і оскільки він не міг Допомогти собі губами, зрозуміти те, що він казав, було непросто, але коло нього стояв хлопчик — можливо, його син,— і він як перекладач виразно повторював слово за словом все, що сказав Ранджит, дотримуючись того ж таки темпу й не відстаючи від нього.

— Ми завжди раді допомогти Абделю Хадеру. Надати йому по слугу — це честь для мене. Ми можемо щотижня дати вам багато ліків. Високоякісних ліків.

Він гукнув когось, і хлопчик років тринадцяти поклав пере ді мною полотняний згорток. Там був широкий асортимент ампул і пляшечок. Всі з етикетками і виглядали абсолютно новими. Серед них були гідрохлорид морфіну, пеніцилін, засоби проти стафілококової і стрептококової інфекції.

— Де вони дістають все це? — запитав я Абдуллу.

— Крадуть,— відповів він на хінді.

— Крадуть? Де? Як?

— Багут гошіяр,— озвався він.— Дуже винахідливо.

— Так, так! — підтримав його цілий хор голосів, що звучав дуже гордо, без тіні іронії.

«Ми хороші злодії», «Ми хитрі злодії»,— чулося навколо.

— А що вони роблять з цими ліками?

— Продають їх на чорному ринку,— пояснив мені Абдулла на хінді, щоб його слова були зрозумілі всім.— Завдяки лікам та іншим краденим товарам їм вдається вижити.