— Ну, скільки, скільки. Та сотні тисяч, а разом з вівцями мільйони. Але ми намагаємося обходитися з ними гуманно і не мучимо їх дарма.
— Тато думає, що не можна з’їсти таку велику тварину, не завдавши їй болю.
Після цього він почав пояснювати батькові, що я за людина, і розповів йому про те, як я поступився своїм місцем в поїзді старому, як ділився з сусідами фруктами та іншою їжею і як я постійно роздаю милостиню жебракам.
Почувши те, Кишан несподівано зупинив буйвола і, зіскочивши на землю, вибухнув серією якихось команд. Прабакер переклав:
— Тато запитав, чи веземо ми подарунки для нього і для всієї сім’ї. Я сказав йому, що ми веземо подарунки, і він хоче, щоб ми віддали йому подарунки тут і зараз.
— Він хоче, щоб ми розпакували свій багаж просто тут, на дорозі?
— Так. Він боїться, що коли ми приїдемо в Сундер, у тебе буде дуже добре серце, і ти роздаси подарунки всьому селу, а йому нічого не залишиться. Тому він хоче отримати їх зараз.
Довелося так і зробити. Вже смеркало, і галявина поміж ланами аж заясніла всіма барвами, коли ми розпакувалися там, розклавши жовті, червоні й блакитні сорочки, сарі і лунгі[54]. Після цього ми склали все в одну валізу разом із шматками мила, шампунями, парфумами, пахощами і масажними оливами, а також швейними голками і англійськими шпильками. Коли валіза опинилася коло Кишана, він повіз нас далі, причому бив того бідолашного буйвола ще сильніше і частіше, ніж до моєї спроби заступитися за нього.
Нарешті почулися голоси жінок і дітей, сміх і збуджені крики, і, зробивши останній поворот, ми виїхали на широку і єдину в селі вулицю, посипану гарно втоптаним річковим піском. Обабіч тієї вулиці стояли хатини, причому жодна не стояла прямісінько навпроти іншої. То були глиняні мазанки з круглими вікнами і дугастими дверми, а стріхи в них були високі й шпичасті.
Звістка про приїзд чужинця розбіглася по всіх усюдах, і до двох сотень жителів Сундера приєдналося ще кількасот з навколишніх сіл. Кишан провіз нас крізь натовп до дверей свого дому. На обличчі його світилася така широка усмішка, що люди мимоволі всміхалися у відповідь.
Спустившись із воза, ми опинилися посеред цілого моря голів. Запанувала тиша, наповнена лише подихом сотень людей. Вони були так близько, що я відчував той подих у себе на обличчі. Шістсот пар очей зачаровано дивилися на мене. Всі мовчали. Прабакер, що стояв поряд зі мною, тішився популярністю, що випала його особі, але теж не без трепету поглядав на ту юрбу.
— Ви, напевно, дивуєтеся, навіщо я погукав усіх вас сюди? — мовив я серйозним тоном.
Проте мій жарт не зрозуміли, і стало ще тихіше, навіть шепіт стих.
Що можна сказати юрбі незнайомих людей, які чекають, що ти виголосиш промову, але не можуть і слова второпати?
У моєму рюкзаку зберігався подарунок від одного з новозеландських друзів — чорно-білий блазенський ковпак з трьома матер’яними рогами і дзвіночками. Друг був актором і сам виготовив цей ковпак для виступу. Перед самісіньким вильотом він подарував мені його як сувенір, що приносить успіх, і я поклав його до верхньої кишені рюкзака.
Часом досягти успіху можна завдяки тому, що ти опинився в потрібному місці в потрібний момент і зробив саме те, що потрібно було зробити. Але для цього необхідно забути свої амбіції, честолюбні помисли і плани.
Діставши ковпак, я натягнув його на голову, зав’язав поворозки під бородою і розправив роги. Люди в перших рядах перелякано сахнулися. Я всміхнувся і труснув головою. Дзвіночки задзеленчали.
— Поважна публіко! — крикнув я.— Вистава розпочинається!
Ефект був блискавичний. Всі, як один, вибухнули реготом. Жінки, діти і чоловіки весело заверещали. Хтось боязко доторкнувся до мого плеча. Діти, що стоять поряд, почали хапати мене за руки. Услід за ними й люди почали поплескувати мене, мацати і гладити. Я зловив погляд Прабакера. На обличчі його був такий гордий і радісний вираз, немов Господь почув його молитви.
Давши односельчанам уволю натішитися новим атракціоном, він вирішив заявити свої права на мене і заходився відганяти найбільш настирливих глядачів. Нарешті йому вдалося звільнити прохід до батьківського будинку. Коли ми увійшли до темного круглого приміщення, натовп почав розходитися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 61. Приємного читання.