Розділ «Частина I»

— Дуже сильний?

— Так.

— Годуй його як слід і не забувай давати більше молока.

— Так.

— Буйволячого молока.

— Еге.

— І дивися, щоб він не вивчив поганих слів. Щоб матюків не навчився. Навколо повно засранців, які захочуть навчити його всякому лайну. Не давай йому водитися з цими вилупками.

— Не дам.

— І не дозволяй нікому обдурити його. Він на вигляд не дуже тямущий. Наглядай за ним.

— Він розумніший, ніж здається, але я все одно наглядатиму за ним.

Нікого з пасажирів не хвилювало, що водій уже хвилин десять базікає з Прабакером. Можливо, тому що вони говорили голосно, і всі в автобусі могли їх чути. Мало того, водій і дорогою намагався поінформувати всіх про незвичайного пасажира. Углядівши на дорозі пішохода, він гудком привертав його увагу і указував йому пальцем на цю чудасію, а потім збавляв хід, щоб чоловік міг мене розгледіти і повністю задовольнити свою цікавість.

Завдяки тому, що водій ділився дивовижною новиною з усіма, кого зустрічав дорогою, ми їхали години зо дві й лише надвечір опинилися, на курному шляху, що провадив до села Сундер. Коли автобус поїхав собі, настала така тиша, що чутно було, як сонно шепоче легенький вітер у вухах. Упродовж останньої години ми їхали неозорою рівниною, де росла кукурудза, серед якої траплялися гаї бананових дерев; а тепер пішки простували поміж ланами проса. Те просо вигналося з людський зріст, угорі видно було тільки вузеньку смужку неба, тож ми йшли немов якимсь зелено-жовтим лабіринтом.

Мені досить довго не давало спокою якесь невиразне відчуття, що ніяк не піддавалося осмисленню. Нарешті до мене дійшло. Ніде не було видно ніяких стовпів — ні телеграфних, ні високовольтних —і навіть вдалині.

— Прабу, у вашому селі є електрика?

— Ні,— посміхнувся він.

— Зовсім немає електрики?

— Ні, ні крапельки.

Якусь мить я мовчав. Електричного освітлення немає. Електричного чайника немає. Телевізора, радіо, стереосистеми теж немає. Ніякої музики. А я навіть касетника з собою не захопив. Як же я житиму без музики?

— Як же я житиму без музики? — запитав я вголос.

— Музики буде повно, баба,— життєрадісно відгукнувся Прабакер.— Я співатиму. І всі будуть співати. Співати і співати, без кінця.